Мы не интерпретировали, мы даже не "практиковали", мы просто шлялись.
— Юрій Лейдерман «Шлявшиеся в прибое»
Вона була надто чутлива та онтологічно-залежна. Її серце зупинилось.
— Даша Чечушкова, офорт з серії «Посібник перед сповіддю»
В середині XV сторіччя коло італійських аристократів та інтелектуалів довкола родини Медічі, що захоплювались ідеями неоплатонізму, християнства та зороастризму, на чолі з філософом та перекладачем Марсіліо Фічіно, сприяли поширенню філософських ідей. Дослідники припускають, що деякі з них знайшли відображення у картах таро, що пізніше отримали назву «марсельских». У той час таро, або ж тарокі, були популярними в Італії гральними картами. Під впливом філософських та мистецьких роздумів Фічіно та його однодумців, а також мистецтва доби Відродження, «тарокі» отримали 22 нові карти, відомі як «старші аркани» або козирі. Ці карти символізують універсальні людські досвіди та емоції: закоханість, силу, виклик владі, несподівану погану звістку, мудрість і зрілість тощо. Старші аркани дозволяють запитувачам інтерпретувати події свого життя та духовні виклики світу. Фічіно створив козирні карти як метонімічні образи, засновані на синтезі християнських ідей з античними теологіями. Італійський інтелектуал шукав способу перетворити абстрактне і елітарне філософське знання на практику, доступну для ширших кіл. Відтоді тарокі стали грою для поінформованої віри, філософського препарування реальності.
Вони грають, аби вчитися: про виставку Даші Чечушкової в Одесі
6 серпня, 2024
***
Серія Даші Чечушкової «Посібник перед сповіддю» (2024), представлена у третій кімнаті невеликої персональної виставки мисткині «Всю ніч просидів на стільчику (382 рази, може більше)», що тривала в Одеському художньому музеї до 14 липня, неуникно нагадує карти з колоди таро. Вежа, що ізолювала сама себе в темниці, бо не знає, чого хоче; занадто чутлива героїня, чиє серце зупинилось від онтологічної залежності; герой, чиї плечі згинаються під натиском кам’яної кулі і пальми (очевидна відсилка до Одеси), а в ногах якого лежить антична трієра (натяк на далекі мандри?) — усе це ніби персонажі зі старших арканів таро, що мають свої метонімічні тлумачення та архетипні образи, актуальні для кожного життя незалежно від глядацького досвіду. «Посібникові» настанови офортів вдало б пасували терапевтичному запитуванню звернених до езотеричної колоди. Повторюваність символів, що прослідковується і в інших роботах мисткині — то тут, то там зринають шахи, стільчик, знаки зодіаку, вода і потоп, фортуна, — тільки посилює спільність з образною мовою таро. Для мистецтва Чечушкової перетворення вкрай особистого досвіду на універсалізований набір символів — чи не найбільш прикметна суперсила.
Серія Даші Чечушкової «Посібник перед сповіддю» (2024), представлена у третій кімнаті невеликої персональної виставки мисткині «Всю ніч просидів на стільчику (382 рази, може більше)», що тривала в Одеському художньому музеї до 14 липня, неуникно нагадує карти з колоди таро. Вежа, що ізолювала сама себе в темниці, бо не знає, чого хоче; занадто чутлива героїня, чиє серце зупинилось від онтологічної залежності; герой, чиї плечі згинаються під натиском кам’яної кулі і пальми (очевидна відсилка до Одеси), а в ногах якого лежить антична трієра (натяк на далекі мандри?) — усе це ніби персонажі зі старших арканів таро, що мають свої метонімічні тлумачення та архетипні образи, актуальні для кожного життя незалежно від глядацького досвіду. «Посібникові» настанови офортів вдало б пасували терапевтичному запитуванню звернених до езотеричної колоди. Повторюваність символів, що прослідковується і в інших роботах мисткині — то тут, то там зринають шахи, стільчик, знаки зодіаку, вода і потоп, фортуна, — тільки посилює спільність з образною мовою таро. Для мистецтва Чечушкової перетворення вкрай особистого досвіду на універсалізований набір символів — чи не найбільш прикметна суперсила.
Даша Чечушкова — художниця з сильною одеською ідентичністю, для творчості якої чільними є щоденниковість, автоматичне письмо та прискіплива і дещо одержима увага до генія місця. «Топофілія», як її назве кураторка Валерія Наседкіна. Більш прискіпливе знайомство з виставкою «Всю ніч просидів на стільчику (382 рази, може більше)», присвяченою втраті звичного життя та бережно курованою Валерією Наседкіною та Володимиром Чигринцем, стає своєрідним прощанням художниці з одеським періодом і Одесою як місцем у «теперішньому» Чечушкової. Куратори напишуть у вступному тексті, що ця виставка присвячена скорботі; сама художниця, яка приїде святкувати свій день народження під закриття виставки, назве його Днем пам’яті; а перша зала експозиції відкриється білим вівтарем — асамбляжем з заґрунтованих полотен, на яких уже нічого не може бути написано («Білий прапор — привид дому», 2022). Можливо, білий прапор тут — це мовчазне «здаюсь!» перед невблаганними змінами, що настали.
***
«Постійне повторювання — не допоможе тому хто хоче бути почутий». Цей напис на одному з офортів з серії «Посібник перед сповіддю» міцно засів у мене в голові. Що це — засторога від нескінченних румінацій (пережовування тих самих думок чи проблем без вирішення) чи такий часом необхідний знак визнати свою безсилість перед минулим? На малюнку «Constant repetition» людина сидить у пустій кімнаті, міцно притиснувши до вух морські ракушки і заплющивши очі. Пусті силуети інших фігур і облич довкола лише підкреслюють стан ізольованої самотності в повторенні.
Власне, постійне повторення або ж повторюване говоріння представлено на виставці у другій кімнаті — на усю стіну простору спроєктоване відео «Intermezzo», в якому Чечушкова малює і змиває свої щоденникові нотатки 2022-го року на пустій стіні кімнати тютюнового заводу на Сардинії. Це відео, записане на резиденції в Італії, — омаж до майстерні художниці на закинутому одеському СРЗ-2 (Одеському судноремонтному заводі № 2). СРЗ-2, де Даша Чечушкова працювала два роки з 2020-го до 2022-го, став місцем її художньої «молодості» — простором, в якому продуктивна спільнота, море та магія місця сформували світовідчуття Чечушкової. В самому СРЗ-2 вона створила «Книгу повітря» — серію малюнків на вікнах великого заводського ангару, яка зараз уламками лежить на підлозі заводу, та «Книгу води» — підводну виставку робіт, намальованих на дзеркалах. «Цей проєкт був дуже характерним для Одеси та СРЗ, оскільки без приватного виходу на море, приватного пляжу, він не міг би існувати», — скаже художниця в інтерв’ю для Суспільне.Культура.
СРЗ-2 був яскравим і неминуче кінечним періодом в житті Чечушкової: її кімнату-майстерню почало затоплювати дощами, художнє коло всередині заводу переживало протиріччя та хвилі напруги. Врешті, ретроспективно сторонньому погляду здається, що бурхливі води Одеси і молодості змили крихкі стосунки всередини ситуативної спільноти.
***
«Постійне повторювання — не допоможе тому хто хоче бути почутий». Цей напис на одному з офортів з серії «Посібник перед сповіддю» міцно засів у мене в голові. Що це — засторога від нескінченних румінацій (пережовування тих самих думок чи проблем без вирішення) чи такий часом необхідний знак визнати свою безсилість перед минулим? На малюнку «Constant repetition» людина сидить у пустій кімнаті, міцно притиснувши до вух морські ракушки і заплющивши очі. Пусті силуети інших фігур і облич довкола лише підкреслюють стан ізольованої самотності в повторенні.
Власне, постійне повторення або ж повторюване говоріння представлено на виставці у другій кімнаті — на усю стіну простору спроєктоване відео «Intermezzo», в якому Чечушкова малює і змиває свої щоденникові нотатки 2022-го року на пустій стіні кімнати тютюнового заводу на Сардинії. Це відео, записане на резиденції в Італії, — омаж до майстерні художниці на закинутому одеському СРЗ-2 (Одеському судноремонтному заводі № 2). СРЗ-2, де Даша Чечушкова працювала два роки з 2020-го до 2022-го, став місцем її художньої «молодості» — простором, в якому продуктивна спільнота, море та магія місця сформували світовідчуття Чечушкової. В самому СРЗ-2 вона створила «Книгу повітря» — серію малюнків на вікнах великого заводського ангару, яка зараз уламками лежить на підлозі заводу, та «Книгу води» — підводну виставку робіт, намальованих на дзеркалах. «Цей проєкт був дуже характерним для Одеси та СРЗ, оскільки без приватного виходу на море, приватного пляжу, він не міг би існувати», — скаже художниця в інтерв’ю для Суспільне.Культура.
СРЗ-2 був яскравим і неминуче кінечним періодом в житті Чечушкової: її кімнату-майстерню почало затоплювати дощами, художнє коло всередині заводу переживало протиріччя та хвилі напруги. Врешті, ретроспективно сторонньому погляду здається, що бурхливі води Одеси і молодості змили крихкі стосунки всередини ситуативної спільноти.
Проте виставка «Всю ніч просидів на стільчику» відкриває нову сторінку, визначити яку хочеться багатозначим мовчанням: типовий для Чечушкової метод — хаотичне, багатошарове, асамбляжне малювання, асоціативне цитування та «вільний» у формальному сенсі стиль (який хтось із колег-митців визначив як «чечушковщіна»), такий помітний у її щоденниках, відео та офортах з «Посібника», відступає напочатку, з перших нот виставки. «Білий прапор — привид дому» нічого не розповідає, нікого не цитує, а його асамбляжна абстрактність дивує своєю стриманістю. Вівтар, який художниця зібрала з заґрунтованих полотен, на яких вона планувала, але так врешті нічого і не написала, пропонує антиоповідний спосіб оплакувати. «Наскрізною темою виставки Даші Чечушкової є скорбота», — йдеться в кураторському тексті. Проте ця скорбота не має конкретного епізоду, не гніздиться у одній історії втрати, вона існує поза оповідністю і оперує як відчуття, а не сюжет. «Скорбота розлита у повітрі, ніби вірус. […] Життя без війни зникло в усіх, і ми всі можемо оплакувати це», — каже у розмові Володимир Чигринець. Валерія Наседкіна погоджується, додаючи, що це — скорбота через «втрату без можливості попрощатися».
Проте розглядаючи всю виставку в цілому я не можу позбутися спокуси бачити її як втілення теорії про п’ять стадій прийняття горя, визначених психологинею Елізабет Кюблер-Росс. Якщо «Білий прапор — привид дому» — це паралізоване мовчання як форма заперечення горя, а перформативне повторення «Intermezzo» — це злість і ходіння по колу минулого, якого вже не повернути, то «Посібник» у третій кімнаті має бути стадією торгу — намагання зарадити своєму болю настановами, афірмаціями, раціоналізаціями своєї втрати.
У третій кімнаті виставки є ще дві роботи — дві «стадії». «Мара» — кількаметрова біла сукня, створена Чечушковою на резиденції Nida Art Colony у Литві. Це сукня велетки Нярінги, яка рятувала морських рибалок від штормових хвиль та потопів, насипавши їм піщану косу з піску, який вона зібрала у довгий фартух своєї сукні, як оповідає місцева легенда. Проте Мара — це образ і слов’янської міфології — привид, що приходить вночі і тисне на груди, неспокійна душа скривдженої жінки, жінки, що померла без сповіді, або ж, послуговуючись сучасною термінологією, депресія. Зшита з клаптиків фіранок, полотен мішковини та старих наволочок, «Мара» зустріне уважних глядачів лічилочкою, написаною білим по білому: «Привид дому є ти сам невідомий небесам ні тобі і ні мені ми зустрінемось ві сні».
Проте розглядаючи всю виставку в цілому я не можу позбутися спокуси бачити її як втілення теорії про п’ять стадій прийняття горя, визначених психологинею Елізабет Кюблер-Росс. Якщо «Білий прапор — привид дому» — це паралізоване мовчання як форма заперечення горя, а перформативне повторення «Intermezzo» — це злість і ходіння по колу минулого, якого вже не повернути, то «Посібник» у третій кімнаті має бути стадією торгу — намагання зарадити своєму болю настановами, афірмаціями, раціоналізаціями своєї втрати.
У третій кімнаті виставки є ще дві роботи — дві «стадії». «Мара» — кількаметрова біла сукня, створена Чечушковою на резиденції Nida Art Colony у Литві. Це сукня велетки Нярінги, яка рятувала морських рибалок від штормових хвиль та потопів, насипавши їм піщану косу з піску, який вона зібрала у довгий фартух своєї сукні, як оповідає місцева легенда. Проте Мара — це образ і слов’янської міфології — привид, що приходить вночі і тисне на груди, неспокійна душа скривдженої жінки, жінки, що померла без сповіді, або ж, послуговуючись сучасною термінологією, депресія. Зшита з клаптиків фіранок, полотен мішковини та старих наволочок, «Мара» зустріне уважних глядачів лічилочкою, написаною білим по білому: «Привид дому є ти сам невідомий небесам ні тобі і ні мені ми зустрінемось ві сні».
Нарешті виставка завершується «прийняттям» — скульптурною інсталяцією в натуральну величину, в якій цементно-піщана стіна засмоктує в себе стіл і стільчик (той самий, на якому просидів всю ніч невідомий протагоніст). «Пам’ятник звичайному життю» буквально цементує, перетворює на монумент особисті речі художниці. На столі досі стоять чашки Чечушкової, а стіл і стільчик — ніщо інше, як втілення її майстерні. Меморіальний стан фінальної зали куратори обігрують з гіркою іронією і увагою до музейного простору — лавочка для сидіння в цьому залі музею перетворюється на лаву біля пам’ятника на кладовищі — «тут пропонується посидіти поруч з втраченим звичним життям», кажуть куратори.
***
У селищі Кареджі біля Флоренції Марсіліо Фічіно отримав у подарунок від Козімо Медічі маєток у нагороду за свої переклади Платона. Імовірно, сад біля маєтку слугував чимось на кштал Академії, де молодь та видатні філософи того часу збирались для обміну знаннями — тут вони вели теоретичні розмови, співали і грали. «Вони грали, аби вчитися», — так говорять дослідники, і, можливо, вони грали саме в марсельські таро. Ігри, натхненні платонівськими ідеями, насичені діалектикою та мораллю Відродження, слугували навчанню та засобом проти безбожності.
Гра як метод пізнання стає і мистецьким методом Чечушкової. У 2021 році в рамках проєкту «Спів-буття. Прогулянка» Чечушкова створила в одеському ботанічному саду «Сірі шахи» — шахову дошку, де сірі цементно-піщані клітинки з образами та цитатами перемішувалися з зеленими — травою на галявині у саду. Синтезуючи філософські ідеї Сковороди про нерівну рівність, переклички з одеськими концептуалістами з цитатами сталих виразів, художниця вибудовує шахи як гру, засновану на принципово небінарних умовах — замість чорно-білого протистояння (фактично війни, яку моделюють оригінальні шахи), «Сірі шахи» — це гра в любов і дружбу. «Противоположностей в этой игре нет, существует только разность», — пише мисткиня у своєму коментарі до роботи.
У селищі Кареджі біля Флоренції Марсіліо Фічіно отримав у подарунок від Козімо Медічі маєток у нагороду за свої переклади Платона. Імовірно, сад біля маєтку слугував чимось на кштал Академії, де молодь та видатні філософи того часу збирались для обміну знаннями — тут вони вели теоретичні розмови, співали і грали. «Вони грали, аби вчитися», — так говорять дослідники, і, можливо, вони грали саме в марсельські таро. Ігри, натхненні платонівськими ідеями, насичені діалектикою та мораллю Відродження, слугували навчанню та засобом проти безбожності.
Гра як метод пізнання стає і мистецьким методом Чечушкової. У 2021 році в рамках проєкту «Спів-буття. Прогулянка» Чечушкова створила в одеському ботанічному саду «Сірі шахи» — шахову дошку, де сірі цементно-піщані клітинки з образами та цитатами перемішувалися з зеленими — травою на галявині у саду. Синтезуючи філософські ідеї Сковороди про нерівну рівність, переклички з одеськими концептуалістами з цитатами сталих виразів, художниця вибудовує шахи як гру, засновану на принципово небінарних умовах — замість чорно-білого протистояння (фактично війни, яку моделюють оригінальні шахи), «Сірі шахи» — це гра в любов і дружбу. «Противоположностей в этой игре нет, существует только разность», — пише мисткиня у своєму коментарі до роботи.
Серед молодих українських мисткинь Даша Чечушкова вирізняється авторською філософською мовою — своєю знаковою системою для декодування реальності, яку вона плете в розмові з живими і мертвими, на полях і сторінках щоденників, у записках і пам’ятниках, під водами Чорного моря і в садах Одеси. Вона теж грає, аби вчитися.
Share:
Latest
