Тюрма естетів. Про виставку Олега Соколова в НХМУ

15 кроків від стіни до стіни. Роботи розвішені рядами щільно і щоб все розглянути, пройшовши хоча б ці кроки, потрібно багато часу. Однак, малюнки, колажі та картини з виставки вже давно звикли до тісноти. Кімната в одеській старій квартирі, де жив Соколов, була меншою за цю, найкамернішу в музеї, залу, розділену перегородкою. Художник створював свої роботи за невеликим столом вдома, часом на роботі, а розвішував їх навіть тісніше — майже без проміжків на стінах своєї маленької кімнати, або зберігав їх у численних папках, ящиках столу, чи на вузьких полицях. Олег Соколов був вражаюче продуктивним — художник згадував про створення 14 тисяч робіт, хоча зараз нам відомо лише про 4 тисячі, а в нинішній експозиції представлено трохи більше 90 робіт.

Кібернетика, освоєння космосу, генетика, наукові відкриття й експериментальна світломузика — всьому цьому знайшлося місце в роботах Соколова починаючи з 1960-х років. Такі захоплення і для сьогоднішнього дня виглядають прогресивно, а тому вкрай важко уявити собі їх контраст з реальністю, що оточувала художника в Одесі — його повсякденністю, побутом і можливостями. Соколов любив наукову фантастику, але те, про що писали фантасти його покоління або жартували автори сатиричного журналу «Крокодил», для нас зараз — навіть не реальність, а буденність. Сьогодні заради цікавості тест ДНК можна зробити вдома, отримавши набір для його проведення з роботизованого складу, і розповісти про його результати по відеозв'язку друзям на іншому кінці планети. Для сучасників Соколова це була б історія схожа колонізації космосу та подорожей у часі.

Але в той же час, саме його покоління по обидві сторони океану зробило ці технології можливими, навіть зважаючи на гоніння радянською владою «лженаук» генетики та кібернетики. У 1951 році, коли Соколов закінчував Одеське художнє училище, перші радянські комп'ютери (МЕОМ) вже застосовувалися в космічних і ядерних проектах. У 1955 художник почав працювати в Одеському музеї західного та східного мистецтва, а через два роки в космос полетів «перший живий космонавт» — собака по кличці Лайка. Ретроспективно можна помітити, що Соколов був сучасником багатьох важливих відкриттів і технічних новинок, але те, як ці теми потрапляли в його поле зору та вплелися в коло його інтересів все одно дивує — швидкість циркуляції інформації та її доступність була значно нижче теперішньої.

Крім прогресу та майбутнього, на роботах Соколова чимало шани минулому, як реальному минулому з мистецтвом авангарду та модерну, так і минулому міфічному і біблійному. Але головні інтереси Соколова — колір, музика і слово. Це і є основні розділи виставки. Колір в першу чергу пов'язаний з музикою та переживанням синестезії, коли звукам відповідають відтінки. Твори Скрябіна, Рахманінова та Вагнера стають темою для абстрактних живописних робіт Соколова — його особистого переживання від тієї чи іншої композиції, розлитого, розкресленого і продряпаного в кольорі. Таких же завзятих однодумців Соколов згуртував навколо себе в клубі імені Чюрльоніса¹ «Колір, музика і слово», яким керував протягом 25 років. За словами Олени Шелестової, дружини художника, учасники клубу навіть отримали лист від Ніла Армстронга й екіпажу корабля «Аполлон-11», які були б не проти доєднатися до «клубу імені першого художника, що вийшов в космос». В усякому разі робота під назвою «Ніл Армстронг» потрапила в клуб, а точніше в розділ експозиції, присвячений цій діяльності Соколова. На стенді поряд з плакатом клубу можна побачити монохромну композицію з білими променями на чорному тлі, названу на честь першої людини на Місяці.

Світи реальні та вигадані, далекі та близькі — постійні теми в творчості Соколова, а от інтер'єрів мало. На виставці є один невеликий малюнок кімнати ( «Решітка» 1955 року). Там тісно. Майже всі місце займає обідній стіл з шістьма стільцями в центрі, на комоді біля стіни стоїть невелика скульптура, поруч висить картина. Глядач бачить цю кімнату через чорну товсту грати на вікні, він стоїть зовні, а всередині — нікого. На виставці є й інша кімната, казкова та розкішна — кольорова ілюстрація до балету «Бахчисарайський фонтан». Можна уявити, що кімната художника в реальності була чимось середнім між цими малюнками — закрита від усього чужого і повна скарбів.

По середах будинок Соколова був переповнений гостями — там збиралися художники та музиканти, студенти та вчені, знайомі або просто охочі подивитися на його роботи, поговорити про мистецтво, погортати книги та каталоги та послухати джаз на платівках. Так звані «Соколівські середи» були однією з небагатьох можливостей дізнатися в Одесі про сучасне мистецтво та побути в колі таких же захоплених людей на «квартирній виставці» — де на стінах всюди висіли роботи Соколова, а під стелею знаходилася знаменита фреска — двометрова робота присвячена жертвам сталінських репресій, побачити яку можна тільки на старих фотографіях. У тій окремій від решти світу провінції, кімнаті в квартирі №7 в будинку №6 по вулиці Митракова² все було так, як хотілося художнику. 

На виставці чимало міських пейзажів, напрочуд мінімалістичних. Кольорів для них використано лише кілька — сизий, червоний, жовтий, а форми зведено до простих штрихів і плям. Можна зрозуміти лише те, що будинки на малюнках невеликі, дво-три поверхові, з високими вікнами, як в дореволюційних. Але крім цього є лишень хиткі припущення про те, який це рік, яке сторіччя, чи спокійно на вулицях, чи затишно жителям. Соколов багато працював ночами: три або чотири рази на тиждень він працював до ранку за столом у своїй кімнаті, поки в сусідніх спали його мати і сестра, поки спало весь місто. Він малював, писав вірші та пив неймовірно чорну каву: «Істини вищий критерій — практика Давай каву вигадаємо, якнайчорнішу Ніби ця ніч». Можна вважати що ці лаконічні пейзажі — саме те, що художник бачив з вікна в одну з таких ночей.

Крім міста у сутінках, на виставці Соколова багато пейзажів фантастичних: міфічних, футуристичних, містичних. Казкові та ідилічні — нагадують роботи Обрі Бердслея³, міріскусників і художників початку ХХ століття, які вірили, що краса врятує понівечений індустріалізацією світ. За радянських часів ця естетика, яку вважали занепадницькою та недоречною, осіла в ілюстраціях дитячих казок, старих книгах і фондах музеїв. Не тільки її, але в цілому мистецтво рубежу ХХ століття Соколов знав добре завдяки роботі в музеї західного та східного мистецтва та через свого вчителя — Теофіла Фраермана, який до революції був постійним членом журі Осіннього Салону в Парижі, працював у майстерні Родена та виставлявся разом з Матіссом. Одеський парижанин Тео Фра, як він підписувався, залишився в рідному місті через хворобу матері та ніколи не емігрував за кордон — працював в музеї, викладав і став наставником для Олега Соколова. Їх обох критикували за абстракціонізм — неприйнятний та недостойний радянського художника. Часто свої роботи Соколов «ховав» за іронічними назвами, що ніби виправдовували: «Сліпа дівчина йде по вулиці», «Біла безмовність», «Пейзаж невідомої зірки», «Завіса для театру машин».

Одну з таких абстракцій бачиш першою, потрапивши в виставковий зал — лист розміром 50 на 70 см з графічною композицією. Від напів диска зверху розходяться радіальні лінії, це нібито схематичний малюнок чорного сонця в зеніті над невідомим містом. Безліч геометричних елементів складають щось на зразок оптичної ілюзії — їх сегменти залиті різними кольорами, або шаховою кліткою, такою як поверхня підлоги в цьому музейному залі, проте спотвореною. Наче вдивляєшся через лінзу мікроскопа, на екран осцилографа та барабан сейсмічного реєстратора, так, що одночасно можна бачити різні шари цього зображення або одномоментні процеси які відбуваються в просторі — вібрації, дисперсії, перетворення. Назва «Для вас, дорогі роботи» спрацьовує як громовідвід для роботи: якщо вже зображення зроблено «для дорогих роботів», то хіба людині теж має бути все зрозуміло?

Зараз навіть ця думка не виглядає таким вже жартом чи іронією, якщо згадати як багато зображень сьогодні обробляють роботи та алгоритми. Не тільки штрих коди, розмітки та спеціальні символи, а й потоки відео та зображень в системах забезпечення безпеки, де потрібно виявити та розпізнавати тисячі осіб, зображення поверхні землі та траєкторії руху транспорту в системах навігації та логістики, тисячі знімків далеких галактик для побудови карти неба, що їх людина не здатна проаналізувати сама. Часом можна забути, яке колосальне розуміння масштабу дала нам наука та як привчила до абстрактних зображень. Ми не дивуємося фотографіям поверхонь небесних тіл, макро знімкам тканин тіл людських, візуалізаціям звуків і хімічних реакцій — абстрактним зображеням, що зачаровують. Ця фантастика Соколова теж стала буденністю для нас.

Їдкі критичні статті про роботи Соколова все одно з'являлися в пресі, а художник збирав їх у себе на робочому на столі: на стосі вирізок з газет лежав людський череп. Два малюнка з черепом є і на виставці — memento mori часів відлиги, виконані в змішаній техніці гуашшю, олівцями та доповнені аплікацією. На одному з них — «30 грудня» — передноворічний стан, коли є час для пустощів, карнавалу та веселощів: на столі квіти та мандаринка, а на черепі великі рожеві окуляри. Але так легко з цієї безтурботності провалитися в зневіру по коліно — через пару днів почнеться звичайна рутина з «культом нещирості»⁴, святкових ласощів не залишиться, а яскраві вбрання стануть недоречними. Просто ще один рік позаду. Навіть без знань жанру vanitas — барокових натюрмортів-нагадувань про швидкоплинність життя та марність земної розкоші — суть висловлювання можна зрозуміти так само легко, як і знавцям мистецтва минулих століть, адже тут символіка використана очевидна та сучасна, яка передає змішані почуття від страшних і розкішних натюрмортів з черепами з музейних колекцій.

Дбайливо збирав Соколов не тільки критику про себе, але все курйозне та цікаве — власні афоризми, вірші та діалоги, вирізки з журналів, газет і листівок, невеликі начерки. З них він створював артбуки, які допомагали прикрасити перебування в сучасності та були майже звичкою — не втрачати нічого путнього. На щастя, дуже багато відсканованих артбуків показані на плазмах в залі, але ще більше опубліковано в мережі. Кілька оригіналів є і на вітринах в експозиції — зроблених з тонких радянських зошитів з сірим папером або з блокнотів в жорстких обкладинках. У роботи Соколова варто не тільки вдивлятися, але і вчитуватися.

На цій виставці розуміння масштабу дає не простір, а час. Не тільки час, необхідний аби розглянути все, що тут є, але й кількість тем і прийомів у роботах Соколова різного часу, усвідомлення змін навколо нас, які відбулися з часу, коли художник жив і працював, його інтерес до найсучасніших речей свого часу та найпрогресивнішим ідеям з мистецтва минулого.
 Share: