Тріумф без відпочинку або відпочинок без тріумфу Ралко та Буднікова у Підгорецькому замку

30 серпня, 2021
Автори фото: Роман Гук, Сашко і Дарина Балабай.


У Підгорецькому замку під Львовом 16-го червня відкрилася спільна виставка Влади Ралко та Володимира Буднікова. Назву «Перемога – тріумф – відпочинок» вона дістала від напису на воротах замку, де латиною було вигравіювано: «Вінець ратної праці — перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок». Насправді представлена експозиція не є чимось новим та спеціально для виставки зробленим. Картини Буднікова, що їх розвісили всередині замку, є частиною серії «Битва» 2007-го року, а роботи Ралко – тарілки з зображенням ненайприємніших (як мінімум для мене, латентного вегетаріанця) процесів приготування їжі та скульптур Пінзеля – були продемонстровані минулоріч в рамках інсталяції «Недільний обід» у Львівському муніципальному мистецькому центрі. 

Таке поєднання, здавалося б, концептуально непов'язаних компонентів, виявилось можливим і доречним завдяки антуражу Підгорецького замку, який виступив важливим додатком, контекстуальним обрамленням для робіт Ралко та Буднікова. Збудований у 17-ому столітті палац пережив різні епохи. Як епоху розквіту з балами, пишними святкуваннями (у палаці були розташовані театр та друкарня), так і епоху занепаду та розграбування. За радянських часів з замку зробили санаторій для хворих на туберкульоз. Наразі замок збираються реставрувати, а всередині нього майже нічого немає. Ця порожнеча, прикрашена картинами Буднікова та арт-об'єктами Ралко, і робить виставку надаваною до неочікуваних, можливо, навіть для авторів, інтерпретацій. Мені вона здалася, наприклад, наповненою мало не марксистським підтекстом.
Автори фото: Роман Гук, Сашко і Дарина Балабай.
Автори фото: Роман Гук, Сашко і Дарина Балабай.
Автори фото: Роман Гук, Сашко і Дарина Балабай.

У день презентації художники влаштували міні-перформанс та запросили львівських друзів та знайомих. Ралко накрила стіл на дванадцять персон, виконуючи, як вона жартівливо казала, типові «жіночі обов’язки», тоді як Будніков виявив інтерес до «чоловічих справ» — війни і битв, що їх було популярно зображати на гобеленах у старі часи. Серія «Битва» відсилає до цієї традиції. За столом розмістилися не останні представниці та представники культурного життя у Львові, включно з Тарасом Возняком, що опікується Підгорецьким замком та працює директором Львівської галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Замість звичайного посуду на столі розклали тарілки з інсталяції. За задумом дванадцять гостей мали все доїсти та побачити приховані їжею зображення. Довкола столу з'юрмилися інші відвідувачі виставки та журналісти. Ми спостерігали за міні-перформансом, а потім нам пропонували піти на вулицю, де подавали частування. 

Трапеза почалася зі вступного слова Влади, в якому вона повідала про своє дитинство і про те, як подібні застілля відбувалися в її сім'ї. Художниця хотіла відтворити ті сімейні заходи, переозначивши їх і перетворивши цю буденну традицію в рамках виставки на щось зовсім інше. Ралко, безперечно, хвилює тема зустрічі мистецтва та повсякденного й того, як мистецтво може артикулювати себе через це повсякденне, не просто обертаючи повсякденність на явище музейне, закрите, перформативне, відгороджене вже від нашої реальності, а й заграючи з повсякденним, не роблячи його повністю приналежним до світу викінченої упакованості, недосяжної герметичності. У своїй промові, як личить газдині, Влада закликала нічого не залишати в тарілках та ні в чому собі не відмовляти. Коли гості приступили до поглинання наїдків, мені спала на думку чорна комедія «Велика жратва». У цій кінострічці сімдесятих років компанія друзів та успішних буржуа їде до заміського будинку, щоб їсти донесхочу і врешті-решт вбити себе. Один за одним буржуа помирають від перенасичення коштовними та смачними стравами. Все це відбувається в найрозкішніших декораціях з красивими картинами та інтер'єрами. 
Автори фото: Роман Гук, Сашко і Дарина Балабай.

Після промови художниці Тарас Возняк перебрав ролю власника замку, надаючи кожному слово та модеруючи трапезу. Виходило в нього це, треба сказати, урочисто і з усіма чеснотами та недоліками патріархального та поважного пана зі Львову. Це створювало особливу атмосферу, але Олегу Сусленку, художнику та викладачу, що сидів поряд з Возняком, така драматургія трапези видалася зайвою. Врешті-решт Олег не витримав та просто гучно розсміявся. Я своєю чергою спішила вже на вулицю, де вже винесли їжу для гостей, які не беруть участі в перформансі. І ось, дійшовши до дверей, я почула голос Олега: «Вадиме! Прошу вас замінити мене за столом!» Не знайшовши слів для гречної відмови, я перелякано всілася на місце Сусленка. «Клятий Олег, я тебе вб'ю», — думала я, боязко усміхаючись присутнім. Не знаю, за що Сусленко вирішив підставити мене, враховуючи, що декілька днів тому ми разом сильно напилися та мило гуляли нічним містом. Втім, маю подякувати Сусленку. Ставши частиною перформансу Ралко та Буднікова, я зрозуміла для себе значення їхньої виставки та міні-перформансу на презентації.

Тільки лінивий сьогодні не звинувачує сучасних митців у обслуговуванні великого капіталу і привілейованих класів. Зрештою сам митець тепер часто представляє ці класи. Хоча й нічого дивного в цьому немає. Так було й раніше. Але мистецтво, особливо сучасне мистецтво має можливість обжити простори привілейованості, перепривласнивши їх, граючись зі знаками, символами, проявами цієї привілейованості і витворюючи жест критики капіталізму та пануючого класу. І тут Ралко та Будніков увірвалися в контекст осердя, підмурівку цього панування — контекст історії. Саме історія (принаймні й особливо в Україні) є тим інструментом, завдяки якому панівний клас здійснює та легітимізує свою владу. Порожній Підгорецький замок, прикрашений, переозначений, перевтілений роботами художників, виступив місцем сили і слабкості сучасної української дійсності. 
Автори фото: Роман Гук, Сашко і Дарина Балабай.

Ми сиділи за столом, говорячи про історію, минувшину, але історичність, яку мав увиразнювати та втілювати замок, мовчки та старанно ховалася в невідомості. Красивий ззовні фасад палацу не мав продовження всередині. Історія на цьому обривалася. Підгорецький замок був для мене символом нашої нібито європейськості, вигаданої закоріненості в історії Європи. Але ця історія фасадна — це історія наших гасел, наївних прагнень і ілюзій. Наша фасадна європейськість є засобом отримання коштів з-за кордону для здійснення часто-густо антисоціальних реформ, які грають на руку політичному класу та олігархам. Так до історії можуть ставитися і таке уможливлювати тільки діти. І Ралко дуже виразно це підкреслила, згадавши своє дитинство і обравши тон газдині та матері, звертаючись до присутніх. Це саме той тон, який треба було обрати для подібного міні-перформансу в Підгорецькому замку — місці сили та слабкості української дійсності, місці, наше ставлення до історії через яке було так влучно та символічно подано. Хоч й несвідомо. Абстрактні ж картини Буднікова доповнювали це наше не-знання, дитяче не-глибоке інструментальне поводження з історією. Що вони зображали? Великі битви та звитяжні перемоги минувшини? Ганебні поразки та моральні падіння? Бог його зна. Але ми, як діти, самі додумаємо, нафантазуємо. У замку не було не тільки речей, які б могли нагадати про європейське минуле, але й не було нічого, що вказувало би на радянський період. Тут художники оприявнили й наше сучасне інфантильне ставлення до історії часів СРСР. В невеличкій залі містилася дивна конструкція з загостреними гаками, на них висіли тарілки Ралко. Саме так, мабуть, виглядає для багатьох непроста і неоднозначна історія СРСР. Саме так виглядає Радянський Союз. Чи то як недорікуватий та малозрозумілий засіб для тортур, чи то як урівнююча всіх тоталітарна безживна машина, яка навіть замість годувати своїх заручників видає знущально порожні тарілки з зображенням їжі. Навіяні мені цим об'єктом образи про період панування комуністів є цілком правдивими. Тим не менш, це однобоке чорно-біле бачення є так само тоталітарно-пропагандистським, як й підхід до історії, що його запроваджувала радянська влада. І це чорно-біле бачення СРСР грає лише на руку політичному класу, оскільки фарбуючи недавнє минуле у бездомішково чорний, політикам легше подавати себе в позитивному світлі.

Трапеза, що відбулася в рамках міні-перформансу, відбила і стан українського суспільства. Ми, привелійовані і нагодовані, сиділи за столом і провадили глибокі і високоінтелектуальні розмови, поки решта людей стояли за нашими спінами і мовчки слухали. Чим вам не символічна класова критика?
Втім, глядачі, авжеж, могли піти на вулицю у будь-яку хвилину до столу з такими ж самими смаколиками. А конфлікт Сусленка з Возняком нагадав про відсутність культури діалогу в українському суспільстві, коли хтось може нав'язувати своє бачення, вважаючи його єдино правильним, а хтось інший у відповідь нахабно відкидає його. 

Коли художники вриваються до простору історії, ми дістаємо можливість подивитися на минуле новим поглядом. Але якщо це роблять талановиті художники, нам випадає нагода ближче роздивитися наше теперішнє. Дякую за таку можливість Ралко та Буднікову. Дякую Тарасу Возняку, який запропонував влаштувати виставку в Підгорецькому замку. І дякую Олегу Сусленку — за можливість побачити в ній все те, що я побачила, коли долучилась до міні-перформансу. Мені ця виставка розповіла про суспільство, в якому не тільки ймовірність спільного тріумфу та перемоги під питанням, але, схоже, й спільний відпочинок є складним для втілення. Художники не збиралися вкладати це у виставку, але від початку, як мені здалося, сприймали можливість привласнити історичний простір Підгорецького замку як гру, в якій виникне багато прихованих та неочевидних сенсів. Їм це, поза сумнівом, вдалося. Share: