SONIAKH (Мілена Хомченко та Валерія Бураджиєва): «В перші місяці вторгнення нам треба було підбирати слова, але зараз ми хочемо бути чесними»

15 червня, 2024

Платформа SONIAKH запустилася у жовтні 2022 року у відповідь на брак українських голосів в англомовному середовищі культури і опублікувала низку статей, присвячених інтелектуальним та художнім практикам українських діячів та діячок. Цьогоріч платформа перезапустилася, позбавившись слова «дайджест» у назві та обравши фокусну тему — Erasing&Recalling. Про мотиви перезапуску, виклики існування для платформи та те, як тепер говорити про війну з іноземцями, ArtsLooker запитав у співкураторок платформи — кураторки та критикині Мілени Хомченко та кураторки та дослідниці перформансу Валерії Бураджиєвої.

Кураторки платформи SONIAKH. Зліва – Мілена Хомченко та Валерія Бураджиєва. Фото: Марія Сосновська.
ArtsLooker: Ви запускали SONIAKH digest в жовтні 2022 у відповідь на потребу українських голосів звучати гучніше в англомовному дискурсі. Тепер ви перезапустилися. Як цей перезапуск змінив те, чим є платформа?

Мілена Хомченко: Ми офіційно запустилися в жовтні 2022, але фактично наша діяльність почалася на другому місяці повномасштабного вторгнення. Ми всі, українські культурні діячки та діячі, виїжджали тоді в Європу через Варшаву, зупинялися у Варшавському музеї сучасного мистецтва і доєднувалися до брейншторму запуску нової платформи, яку ініціювала команда музею і польські академіки та активісти, дотичні до команди музею. Спочатку не було чіткого розуміння якою буде ця платформа, не було чітко окресленої команди, в ході обговорень ми зрозуміли, що Валерія, Клеменс Пул і я будемо основною редакторською командою, яка займатиметься наповненням сайту. Команда музею давала інституційну підтримку і допомагала отримувати гранти і адміністративно супроводжувати проєкт, а ми займалися концептуальною частиною.

Тоді для нас був важливим саме колаборативний підхід, тому що ми намагалися усіх авторів запросити до розмови, обговорювати з ними теми, які були для нас важливими в контексті повномасштабної війни. Ми були під тиском подій, і тому ціль тоді була реактивна, хоча разом з тим ми випускали більш повільні, рефлексивні формати. У нас були і есеї, і дослідницькі тексти, але були і мистецькі твори. Ми запрошували митців показати роботи, створені до повномасштабного вторгнення, щоб показати спектр питань, які побутують в українському дискурсі, і подивитися на них під кутом подій, які відбувалися тоді.

Валерія Бураджиєва: Тоді це був достатньо реактивний формат, але він не був тематично курований. У нас тоді не було часу подумати і усвідомити все зроблене — ми тоді самі постійно переміщалися, були у пеклі міграцій, публікували тексти, які були на часі, презентували Україну. Тим більше, що це була англомовна платформа, якої досі не було в Україні. 

Замість інтерв’ю ми робили профайли про ініціативи з культурним бекграундом, які збирали гроші на оснащення армії. А потім ми взяли вимушену перерву, і вона нам дуже допомогла, бо ми змогли осмислити, що це було. На той момент уже з’явилося багато авторів і митців, які почали працювати з темою деколоніальності. Тепер стало ясно, що однієї реактивністі уже не достатньо. Тому ми прийшли до теми пам’яті і сформулювали її як Erasing & Recalling. Тут ми можемо собі дозволити більш продуманий і повільний підхід.
Обкладинка проєкту «Erasing & Recalling», 2023. Фото надане SONIAKH.
Мілена Хомченко: Важливо сказати, що основним до того був фокус антивестплейнингу, і тоді ми разом з польською командою обговорювали, що українських голосів не вистачає, багато західних голосів коментують події в Україні, а нам бракує агентності. Зараз ми, як і багато хто з українців за кордоном, зустрілись face to face з лівим комуністичним дискурсом західної академії, який не може повноцінно зрозуміти українську реальність. Ми працюємо з розширенням рамки деколоніальних студій, і під розширенням я маю на увазі ситуацію, у якій домінує західна академія, але у міжнародному обговоренні бракує голосів зі сходу Європи та інших регіонів. Чи можемо ми говорити в рамках колоніальних студій, якщо не були історично вписані в цей дискурс? SONIAKH працює саме з тим, аби подивитися на цю теорію не лише з перспективи того, як її можна прикріпити до нас, але і підважити або розвинути далі, враховуючи наш контекст.

Через два роки нашої діяльності ми з Лерою обговорювали те, що тепер важливим моментом є чесність. В перші місяці вторгенння нам треба було підбирати слова, зважати на політичні настрої в західному контексті, але через два роки війни ми розуміємо, що у нас уже немає сил подавати це під «зручним» соусом, ми хочемо бути чесними. Наша аудиторія також уже знає і довіряє нам, тож ми шукаємо людей, які нас зрозуміють, а не намагаємося їм сподобатися і показати цю тему з правильної сторони.

Валерія Бураджиєва: З цього іноді виринає відчуття того, ніби ми пишемо для нас самих, для українців, бо у текстах, які ми готуємо зараз, багато порушуємо тем, що стосуються внутрішнього українського контексту. Через це ми роздумуємо над тим, чи мусимо стати білінгвальними (або трилінгвальними і додати суржик, який досліджує Мілена).

ArtsLooker: Коли ви запускалися, у вас була велика команда. Зараз вас лише двоє. Куди поділися ваші співорганізатори, і чи вам комфортно працювати в дуо?

Валерія Бураджиєва: Якщо чесно, ми й самі не розуміємо, як так сталося, що ми лишилися вдвох…

Мілена Хомченко: У нас була велика команда, яка допомогла нам просунутися і отримати першу видимість для платформи. Команда співзасновників разом з нами зазначена на сайті. Вони нам дуже допомогли і дали перший поштовх, але у них було багато волонтерських ініціатив, зокрема SDK SŁONECZNIK, який курує Юлія Кривич, Тарас Гембік та Марія Бебурія, тож я можу припустити, що у них не було можливості надавати підтримку для усіх ініціатив, які вони розпочали.

Для нас проєкт цінний, тож ми почали думати, як продовжити його. Поки я була на навчанні в Лондоні, а Лєра — у Стокгольмі, ми думали, як відновити існування і шукали грантову підтримку. Нас підтримав Ukrainian Emergency Art Fund.

Нам подобається працювати як кураторський дует зараз, але нам бракує людей, які б допомагали адмініструвати проєкт. З літературним редагуванням нам дуже допомагає наша редакторка Ада Уордсуорс, голова благодійної організації KHARPP, яка відбудовує зруйновані будинку на Харківщині. Зараз через новий наступ росіян на Харківщину у неї дуже багато роботи.

Валерія Бураджиєва: Вона дуже добре говорить українською і розуміється на контексті, тому нашим текстам вона дуже допомогає. Тобто фактично у нас три людини в команді, але інституційно ми нестійкі.

ArtsLooker: З перезапуском ви позбавились слова «дайджест» у назві платформи. Чому?

Мілена Хомченко: Це було фіксування переходу з онлайнмедіа формату у кураторську платформу.

Валерія Бураджиєва: Зараз у нас є медіаформати, але ми не виключно медіа — ми плинні і показуємо, що можемо трансформуватися і вийти за формат текстів.

ArtsLooker: Ви запустилися одразу зі фокусованою темою про пам’ять і стирання пам’яті. Чи буде тематичний фокус постійним і які ще теми ви плануєте?

Валерія Бураджиєва: Коли ми планували перезапуск, ми обирали теми, які нас цікавлять, і зрозуміли, що більшість з них так чи інак про пам’ять і минуле, яке проглядається і в майбутньому, і в теперішньому. За ці два роки ми й самі особисто почали пригадувати забуте, тобто ця тема витала у повітрі. Ми також думали охопити персональні історії, зокрема, про життя в окупації, щоденникові формати. Можливо, це буде фокус наступної програми.

Мілена Хомченко: Так, Erasing & Recalling — це два протилежні слова, які передають відгалуження теми, які нам цікаві. Зокрема, тема зачіпає психоаналітичний напрямок нашої роботи. В минулій ітерації ми публікували текст психоаналітикині Олени Груздєвої про «звичаний рашизм». Цього разу у нас вийшов текст художниці і психоаналітикині Тети Цибульник про несвідоме ландшафту. Саме у психоаналізі є це розуміння, що пам’ять може витискатися, повертатися ретроспективно і бути дуже звільнювальною. Цей аспект нам цікавий — як спогади забуваються і повертаються до нас. Ми бачимо в цьому великий деколоніальний потенціал. Зараз деколоніальний процес, за словами Мадіни Тлостанової, не відбувається у фізичному просторі, все одно колоніальні патерни відтворюються на рівні політик, а імперії розширюються, але деколонізація відбувається на рівні мистецтва і досліджень.

Другий аспект цієї теми — це наша ідентичність і позиціонування себе. Стирання тут важливий концепт. Ми з Валерією тут тематично перетнулись, бо я досліджую суржик, а Валерія — мімікрію. Спираючись на дослідження Франца Фанона, мені відгукнулася його думка про маску, яку темношкірі люди надягають на себе, коли починають інтегруватися в біле суспільство. Мені цікаво було дивитися на українців через цю метаформу і розглянути цю маску як прозору і подвійну. Ця мімікрія є не такою помітною, як у традиційних постколоніальних студіях. Це стирання може бути несвідомим, але воно є, і ми таким чином самі починаємо репродукувати колоніальні рамки. Нам цікаво, як ми можемо самі несвідомо докладатися до продукування колоніальних патернів.

Валерія Бураджиєва: Стирання тут — це критичний термін, ми самі себе викриваємо.

ArtsLooker: Зараз українські культурні й інтелектуальні проєкти багато уваги приділяються саме темам минулого і його переосмислення і роздумам про майбутнє. Є відчуття, що теперішнє з його підвішеним станом — щось, що поза нашою увагою.

Валерія Бураджиєва: Увага до минулого — це і прагнення до компенсації того, що мало відбутися, але не відбулося раніше.

Мілена Хомченко: Ми з Клеменсом Пулом і Юлією Кривич робили в PLATO Ostrava у Чехії, а потім вже вдома у DCCC, виставку, присвячену поняттю долі та майбутньому — «Хай довга. Дорога. Веде. До. Сходів у. Небі», це рядок з вірша художниці Ані Сапон. Хоча тема програми в SONIAKH і сфокусована на минулому, майбутнє тут теж є. Тобто ретроспективне пригадування говорить більше про майбутнє, минуле і майбутнє починають мінятися місцями. Мене взагалі цікавить поняття нелінійного часу, де різні аспекти впливають один на одний. Українська культура і мистецтво демонструють великий потенціал уявляння нелінійного майбутнього. Це не так як у російському космізмі, де погляд звернений на сайфай і технології, а саме про співтворення, солідарність, співіснування і органічні процеси, які відбуваються з нами.
Запуск платформи SONIAKH в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві. Фото: Юлія Кривич.
ArtsLooker: У своїй роботі ми багато думаємо про брак зворотнього зв’язку. Як ви розумієте читачів своєї платформи? Ваші тексти досить академічні, і це формує розуміння, хто читає SONAKH.

Мілена Хомченко: За два роки нашого існування (включаючи процес запуску) ми зрозуміли, що спродукували багато важливих текстів, але не отримали на них належного фідбеку, не зрозуміли, яким був відгук читачів і читачок. Це особливо свідчить в контексті українського культурного дискурсу про відсутність тяглості культурної критики, під час повномасштабної війни ми продукуємо багато текстів, усі працюють з однією темою, і це дуже важливо, але обговорень, сплетення висловлювань не відбувається.

Валерія Бураджиєва: Відчувається нагромадження текстів і вакуум обговорення. З доковідних часів ми дуже вигоріли на своїх менеджерських роботах, і це наша перша незалежна спроба вести проєкт, і навіть інституціоналізувати його. Ми не боїмося брати перерви і сповільнюватися. Ми тому і не медіа, бо SONIAKH зараз — результат нашої читацької групи одна з одною. Ми насолоджуємося цим процесом, цим партнерством.

Початковий задум платформи — працювати винятково для західної аудиторії. В якийсь момент ми усвідомили перформативність мови, якою ти звертаєшся до іноземців. Я не хочу сказати, що вона якась лицемірна, вона така, яка має бути для політичної дипломатії. Але ми втомилися від неї і хочемо в наступних текстах трансформувати її. Власне, вона сама трансформувалася протягом двох років. На сайті більшість наших читачів — це Україна, Польща, Велика Британія і США. Ми шукаємо способи аналізу аудиторії, а також презентації платформи за кордоном.

ArtsLooker: Мова сайту — англійська. Чому вас не цікавлять українські читачі?

Валерія Бураджиєва: Вони почали нас цікавити. Тому ми ініціюємо серію дзеркальних публікацій, де тексти виходитимуть українською на дружніх платформах. Ми також будемо публікувати тексти в регіональних газетах, наприклад, текст про роботу Лади Вербіної був українською продубльований в газеті «Наддністрянська правда» —  регіональному медіа села, з якого походила бабуся Лади, і про яке йдеться в її роботі. Нам цікаво й далі робити такі інтервенції в газетах, це певний комунікаційний й стильовий виклик для нас.

Мілена Хомченко: Ми намагаємося задіювати різноманітні платформи і медіа, де SONIAKH може потрапити в бульбашки, які б інакше про нього не дізналися. Це чудово співпадає з тим, що мистецькі твори, які ми обрали для програми, пов’язані з різними регіонами України.

ArtsLooker: Чи думали ви про нові методи залучення іноземних читачів до теми, враховуючи що зараз нові конфлікти забирають увагу до України і є відчуття, що ми уже сказали усе, що могли на цю тему?

Валерія Бураджиєва: Західна аудиторія — різна. Нещодавно у нас вийшов матеріал про Wall Evidence, який зібрав багато репостів від аудиторії, яка прийшла ззовні.  Але у нас немає відповіді як достукатися до незацікавлених людей і, можливо, це не завдання SONIAKH. Наша платформа допоможе розібратися тим дослідникам і професіоналам, які уже солідарні з Україною і шукають матеріалів. Можливо, SONIAKH стане центром, де люди консолідуватимуться, знаходитимуть один одного і співпрацюватимуть надалі.

ArtsLooker: Інституційність вашого проєкту нетривка, що типово для подібних проєктів. Це грантовий проєкт, який постійно змушений шукати форми підтримки для продовження існування. Як ви плануєте працювати з цим викликом?

Мілена Хомченко: Зараз ми в процесі відкриття власної ГО, яка допоможе нам існувати надалі. В цій ситуації нам важливо сказати: ми шукаємо партнерів, незалежних донорів чи спонсорів, які могли б нас підтримати. Бо дійсно грантова підтримка — це не стабільно і пов’язано з певними обмеженнями, часовими рамками. Наприклад, в цьому проєкті нам важливі дослідницькі висловлювання, а їх складно отримати в рамках кількомісячного проєкту. Це також і тематичні рамки, орієнтація на чіткі кількісні результати, що теж суперечить природі дослідження.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: