Сергій Гай: «Як тільки ти знайшов і зупинився – ти вмер, тебе позбудуться, бо ти вже виконав свою функцію»

13 вересня, 2017
Художник Сергій Гай / Фото: Роман Коханевич / Fabrik photo studio для ArtsLooker.com

Художник Сергій Гай / Фото: Роман Коханевич / Fabrik photo studio для artslooker.com

Видатний англієць Генрі Мур якось порівняв себе з рибкою в акваріумі, яка перестає рости у маленькій посудинці, а збільшується тільки з розширенням простору. Вочевидь, таке ж порівняння міг би застосувати до себе і львівський живописець Сергій Гай. Бо попри те, що свого часу фактично вимінявши Львів на Київ, на світ широкий (маючи значно більшу значимість сьогодні для шанувальників мистецтва у США, Великобританії, Швейцарії, Німеччині, Данії, Голландії, аніж на рідних теренах) і згодом, сховавшись від усіх на хуторі на Львівщині, художник не змізернів – його обрії дозволяють йому не тільки випрямитись у весь творчий ріст, а й далі рости, що для творчої людини – суперважливо. Відштовхуючись у своєму малярстві від надбань давніх культур і від чару окремих персоналій, намагаючись поєднати відчуття, думку, емоцію і порух пензля, фарбу з експресією, Сергій Гай сьогодні – творець, якому вдалося у мистецькому багатоголоссі знайти свій голос і який навчився жити без страху.

Сергія Гая на рідних львівських теренах довго публічно не було чути.  Десь носило вас по далеких світах чи переживали певні життєві зміни?

—  І те, й інше. Ми всі знаємо, що людина з плином років змінюється не лише ззовні – її функції постійно змінюються. У дитячому віці вони одні, коли ти – юнак – інші, став батьком – ще інші. І часом навіть таке враження, що мова не про когось одного, а про цілком різні особистості. Бо кардинально інше навантаження у різні періоди життя і цілком інше очікування від себе. За останній час ( якщо говорити про період 5-8 років) у моєму бутті багато чого відбулося. Приміром, я попрацював викладачем на кафедрі дизайну Львівського лісотехнічного університету, де отримав добрий досвід спілкування з молодими людьми. Цей досвід і мене самого змусив працювати швидше, реагувати блискавичніше. Тим більше, що тоді переживав важкий період – розходився з дружиною і треба було себе якимсь чином організовувати.

— Коли руйнуються якісь речі, які вважаєш базовими, доволі складно збирати себе докупи.

— Але це потрібно робити. І треба шукати будь-які способи, які б могли тобі зарадити. Тоді у цьому сенсі мені дуже допомогло викладання. Бо треба було не лише виштовхати самого себе з дому (що вкрай не хотілось), а й щоразу налаштовуватися, щоб бути живим та активним. Адже емоційної відсутності, порохнявості молодь не терпить. Я вже не викладаю, але той відрізок свого життя згадую з вдячністю. Що ще змінилось? До мене повернулася фінансова стабільність, яка дає мені можливість робити те, що – окрім творчості – дуже і дуже люблю – подорожувати. Маю молоду дружину, з якою разом ми вже шість років і яка дає мені ту підтримку, якої не зазнав у сім’ї раніше. Моя перша дружина мала купу позитивних рис. Але, на жаль, ми жили як казкова істота – один тягнув, інший штовхав, але в різні боки. Мене це дуже виснажувало. Сьогодні я, нарешті, знайшов спокій.

— Як — за вашим особистим відчуттям — усі ці зміни вплинули на вашу творчість?

— За великим рахунком творчість – безконечний рух і оновлення. Природа не терпить сталої позиції «я знайшов», вона завжди перебуває в русі, пошуку. Це суть не лише творчості, а й життя. Як тільки ти знайшов і зупинився – ти вмер, тебе позбудуться, бо ти вже виконав свою функцію. В Окуджави є пісня про короля, «достігшего слави і лєні». Так от, ця слава і лінь – це не дай, Боже.

— Ви так говорите як людина, яка від цих речей потерпіла. Це правда?

— Якщо чесно, слава це така штука, якої ніколи не буває достатньо. Це свого роду голка. Ти сів і постійно маєш отримувати допінг. Тільки зараз мені вдалося стати до неї відстороненим. Можливо, через те, що налагодилося особисте, з’явилася незалежна від внутрішнього ринку фінансова стабільність. І те, що раніше мене могло травмувати, то сьогодні абсолютно байдуже. Приміром, що когось десь згадали, а мене ні (а для людей творчих професій – це часто-густо катастрофа). Прийшло розуміння, що ті, котрі з’являються на перших шпальтах розмаїтих видань, не самі по собі, а за ними стоїть команда. Вони у певному сенсі невільники, бо на них покладаються великі очікування. І це дуже виснажує.

6 (1)

— Вочевидь, знаєте, що кажете. Бо свого часу теж були в цій обоймі, разом з відомим київським колекціонером Сергієм Гусовським, створивши в новітній Україні прецедент, коли багатий чоловік бере талановитого митця на повне щомісячне забезпечення. Зрештою, такі приклади в історії світового мистецтва були і є. Як і приклади розкрутки імен. Згадати хоча би  менеджера Конвайлера, без якого як би склалася доля одного з найвидатніших митців ХХ століття Пабло Пікассо невідомо. Але для тодішніх українських реалій така ситуація стала бомбовою.  

— Якоюсь мірою так. Як і те, що престижна київська галерея Тетяни Міронової два роки поспіль виставляла тільки мене. Серед колег тоді дуже про це багато говорилося, деким дуже очікувалося, коли оступлюся. Сталося. Тоді якраз була одна поважна київська виставка, і мали спеціально приїхати мене знімати  з телеканалу 1+1. Я дуже хвилювався. І щоби зняти стрес, зробив те, що робити було не варто — випив пляшку коньяку. А це був якраз 2008 рік, починалася криза. То серед інших питань було й таке «Чи впливає на вас криза?» А я візьми і скажи: «Пацани, які замутили кризу, це і є мої клієнти». Це двічі показали по телебаченню, виставили в інтернет. Клієнти, а всі вони були, як правило, дуже впливові люди, образилися. І образилися дієво. На той момент я входив до десятки найуспішніших художників України ( був такий рейтинг, хоч і трохи з неприємним підтекстом). І тут раптом перестаю бути потрібен – місяць, півроку, рік. На тодішній події як конферансьє працював актор Олесь Драч, то коли мною від хвилювання перед телебаченням товкло і я запропонував йому випити зі мною, він сказав : «Не буду, бо можна все втеряти». От до цих його слів в думках я  повертався потім не раз і не двічі. Але життя завжди дає людині соломинки, за які вона може схопитися. З’явилися галереї, з якими я почав співпрацювати в Голландії, Данії, інших країнах.

— А як тих півроку-рік витягували себе психологічно? Адже, як на мене, належите до людей, що дуже близько все беруть до серця. Та й загалом доля відміряла вам низку більших та менших життєвих драм. Як вдалося вийти з них неушкодженим? Якщо, звичайно, можна так говорити.

— Це правда, хоча кожній людині судилося своє. Щодо мене, то сильні стреси неодноразово провокували сильний збій в організмі. Скажімо, після одного я так «розклеївся», що мені поставили діагноз, який на хлопський розум звучить як «рак другої стадії». І я готувався вмирати. Тоді виникає таке відчуття, що ти на одному боці ріки, а світ – на іншому. І цей світ – окрім всього – ще й від тебе відгороджується.

— Але й ти сам, напевно, відгороджуєшся…

— Напевно… У той час мені дуже допомогли два моменти. По перше, я купив хатинку в селі і захопився будовою. Тобто змінив вектор думок. І по друге, випадково натрапив на історію радянського важкоатлета, спортивної легенди світу Юрія Власова, який отримав серйозну травму хребта і з найсильнішої людини перетворився у найслабшу. Це була історія, розказана ним самим. Коли до нього свого часу приїхав американський журналіст брати інтерв’ю, то не міг повірити, що перед ним саме ця колись сильна людина, яка зараз безпомічно лежить в ліжку. У цій історії Юрій Власов розповів, як він з того тяжкого стану вийшов. Й зокрема про те, що коли давати навантаження на м’язи, то починається могутнє оновлення організму на клітинному рівні, і біль минає. Оскільки моя проблема теж була пов’язана з м’язами, я взяв собі це до голови і почав активно займатися будовою, усвідомлено концентруючи увагу на позитивних речах. І вітальна життєва сила в мені перемогла.

5 (1)

— Але фізичне навантаження, на жаль — як вихід — до всіх складних життєвих ситуацій не прив’яжеш.

— Це так. Але теж перевірено на собі: коли заходиш у тупик і думаєш, що перед тобою стіна, то не варто боятися, якщо маєш, що сказати іншим. Бо стіна може бути насправді не стіною, а дверима до чогось нового. І не обов’язково гіршого. Хай це трохи банально звучить, але так є. Коли я працював з Сергієм Гусовським та Тетяною Міроновою, то думав, що Бога за ноги тримаю. Але потім життя нагадало, що це не так. Сенека, коли казав Луцілію «живи тяжко», був правий. Бо життя складається із циклів. І якщо в один час тобі неймовірно добре, то в інший, образно кажучи, доведеться землю рити. Колись я займався дзюдо, то ми мали щоденник навантажень. А займалися щодня і в неділю навіть двічі на день. То від понеділка до четверга навантаження зростало і потім зменшувалося. Так я вчився витискати зі свого організму все, що можливо. Мистецтво – також свого роду спорт. Нехай інакше сформований, у ньому діють такі ж закони. І якщо хочеш чогось досягнути, то мусиш на них зважати  — на дисципліну, необхідність прийняття адекватних рішень, інші речі.

— Важко приймаєте рішення?

— Не думаю про те, важко чи складно, інша справа – правильно чи ні. Але життя покаже. Наполеон казав: «Головне – встрягти в бійку».  А вже правильно чи ні – справа часу. Безпомильних людей не існує. Кожен помиляється раніше чи пізніше, але не кожен спроможний з тих помилок вийти. Про це чимало казав один із дуже корисних, як на мене, для людей, філософ Ніцше. Як і про перевагу працездатності над талантом, про потребу джерел, сили і тривалості бажань. Адже життя наготувало кожному чимало ям і ямок – обов’язково впадеш. Але маєш бути як ванька-встанька. Інакше, якщо не встав – пропав.

— Дехто вважає, що й рефлексувати над власними падіннями – шлях у нікуди. Вам вдається не рефлексувати? І чи це можливо, адже те, що не ламає людину, робить її сильнішою?

— Я належу до тих, хто рефлексує. Бо це означає, що ти ще живий і не є кретином. Інша справа, що не можна зациклюватися, а треба рухатися далі. Впав-встав – тільки це є єдиним шансом вижити. У мистецтві я свідомо обмежую себе тематикою, але дуже люблю розгортатися в кольорі, техніці, у нюансах. Можу сказати, що на багато що зазіхаю у цій площині, але в тренді не є. Домінантна тенденція сучасного мистецтва – посилати  меседжі суспільству. Тобто художник стає таким собі ретранслятором, медіумом. Щодо мене, то я жодних меседжів не посилаю. Перебуваю у такому собі оновленому модернізмі, коли про якісь речі говорити намагаюся, але не змінюю світ, а його прикрашаю. Іван Франко писав: «Я не співець чудовної природи». А я от — співець. І в підсумку я сам маю здивуватися, дивлячись на свій результат. Якщо здивуюся, то й людям це піде.

1 (1)

— Не боїтеся повторів?

— Актор Андрій Міронов, коли його спитали, чи користується він штампами в мистецтві, відповів: «Звичайно, так. Але хороший актор має багато штампів, а поганий – мало».  Звичайно, коли я тільки починав, таких штампів в моєму творчому арсеналі було дуже мало. А невідомість страшенно втомлює. Зараз знаю, як з якої ситуації, що стосується моїх робіт, можу вийти. Це не означає, що я завжди знаю, як робити. Але це означає, що сьогодні знаю – якщо мені щось не виходить, це не свідчить, що життя завершилось

— Один із найвідоміших скульпторів України Олег Пінчук у нашій з ним розмові зауважив, що можна бути найгеніальнішим митцем і робити найгеніальніші речі, але коли живеш поза середовищем, далеко від світу, не будеш успішним, тебе не будуть зауважувати, як і говорити про тебе. Зрештою, йшлося про те, що сучасний художник – це ціла команда незалежних фахівців. І часто найвідоміші імена – створені кураторами та журналістами. Ви з тієї обойми випали. Як вам вдається самому прокладати собі шлях?

— Я перебуваю у значно кращій ситуації від тих, хто наче і в тренді і про кого говорять. Тому що чимало з цих митців, якщо опиняються за межами заповідника, тобто за межами України, часто є абсолютно неконкурентоспроможні, стерильні. Витворені — як явище — командою, вони часто-густо нездатні до самостійності. Мені простіше, бо я ціле життя по-справжньому розраховував тільки на себе. Без сумніву, проколи обов’язково трапляються. Але всі претензії я можу мати тільки до себе. І це насправді – великий кайф. Бо ти сам собі господар і можеш собі дозволити не намагатися скрізь встигнути.

— Але чи можливо скрізь встигнути?

— Є такі, що намагаються. І це забирає дуже багато сили і позбавляє їх можливості трішечки послухати вітер життя. А це дуже важливо. Для митця особливо. Я можу трохи помалювати, а потім піти і щось робити в саду. Чи зайнятися іншими, начебто дрібними, а насправді дуже важливими речами. А такі люди не можуть. І відповідно у суто людському житті дуже багато втрачають.

— Є така версія, що оригінальність у творчості безпосередньо залежить від впорядкованості буденного життя. Вам вдається утримувати баланс рівноваги?

— Коли я був ще дуже молодим, то складав собі список пріоритетів. І робота була на першому місці. Можливо, це не дуже добре з погляду пересічної людини, але якби було по-іншому, то я не досяг би того, що досяг. Сьогодні пріоритети можна змінити, але я вже звик так жити. Бо коли перестаю працювати, то якоюсь мірою втрачаю земне тяжіння, хапаюся за траву, а вона відривається, світ мені перевертається і це – нестерпно. Певні події в буденному житті теж можуть бути неймовірно нестерпні. Одного дня в мене померла мама, а наступного – дуже близький київський друг. Як виявилося вони з моєю мамою  і народилися майже в один день, тільки він на день пізніше. Ось така містика, яка лякає і яку важко осягнути. Але після того, віддавши свою майстерню в суборенду, я в Києві практично не буваю. Мені страшенно бракує цих двох людей. І особливо – мами. Я мав до неї дуже багато претензій, але вона була  єдиною людиною, яка  регулярно дзвонила і щиро цікавилася, як мої справи. Ось цього відчуття — безумовної потрібності комусь – у моїй душі стало значно менше.

— Можливо, вам просто не пощастило з людьми довкола себе?

— Людей я дуже люблю, і сподіваюся, що є і ті, які щиро відповідають мені взаємністю. Але зараз не про те мова. Моя мама дуже хотіла, щоб процес завершення її життя був гарним. Вона би дуже тішилася, коли б побачила, скільки людей прийшло провести її в останню дорогу. І я б так хотів. Я увійшов у таку вікову фазу життя, яку можна порівняти з грою у морський бій. Тобто коли всі порожні клітинки вже заповнені, і кожен буде або поранений або вбитий. Оскільки твої кораблі — це твої найближчі родичі та друзі, то мусиш зжитися з формулою «адаптація до втрат». Але мені поки що це не під силу.

8 (1)

— Колись я мала щастя довше поспілкуватися з Сергієм Якутовичем. І він сказав, що мистецтво – це іграшка, яку в ХХ столітті постало завдання розламати. Коли ж художники згодом взялися то все складати назад, але вже з новим досвідом, виявилося, що певних гвинтиків забракло. Або може забракнути. Що на цю тему можете сказати ви?

— Я оцінюю сучасне мистецтво з точки зору дає воно мені імпульс (емоційний насамперед) чи ні. На жаль, часто я бачу або дуже вторинні або дуже зашифровані речі. І не тільки у нас. У Європі. Можу за раз прогнати 300 кілометрів, щоб потрапити в один із європейських розрекламованих музеїв. А приїхавши, зустрітися із тим, що король – голий. Про будь-який твій особистий катарсис від побаченого чи навіть просто зворушення мова не йде. Тому я врешті-решт застановився на тому, що, можливо, воно мені й не дуже потрібно. Маю щось своє, що мене живить, і цього достатньо.

— Вважається Сезанн зробив набагато більше для історії, ніж Жовтнева революція, бо увів у мистецтво фіолетову тінь. На щось схоже сучасні митці спроможні?

— Все, що нас оточує, створено працею художника. Природа теж чудовий композитор. Знову звернуся до Ніцше. Мистецтво дає воїнові перепочинок (правда, Ніцше говорив про жінку). Але суть така ж – треба до нього прийти, з ним усамітнитися і отримати від нього підтримку. На тлі того, що в світі зроблено, мій творчий набуток –  тільки піщинка в замісі життя. Але я щасливий, що моя професія не вимагає від мене, щоб я когось дурив. Хороший художник – той, який дозволяє собі не вміти, вчитися і бути тремтливим по відношенню до того,  що відбувається навколо. І нехай це прозвучить самовпевнено, але в цьому ракурсі я – хороший художник.

Спілкувалася Ярина Коваль

Фото: Роман КоханевичFabrik photo studio

Share: