Похила площина: про виставку «А раптом ви тут щось знайдете?» в Музеї Ханенків

Вона приходить майже за пів години до заняття. З виглядом трохи втомленим і загадковим, просить знайти їй ручку й папір. Приношу. Зосереджено щось пише, зазираючи в телефон. Фотографує. Здається, як і інші підлітки, за якими спостерігаю, вона не гає ані хвилини. Завжди заповнюють паузи й перерви заняттями. Байдуже, наскільки ті заняття відповідальні, термінові чи безглузді. Питання про те, який час вважати «зайвим», «надлишковим» або «втраченим» позбавлене для них полемічного сенсу. На те, що варте їхнього суму, і те, що варте радості, розподіляють час, не розкаюючись: «кожна година — це мій момент»².Пізніше бачу на тих аркушах розв’язані задачі з фізики, в оформленні, в якому пам’ятаю їх зі школи. В її віці я любила фізику. Не в її віці³ я не розумію цих формул, не пригадую їх. Виставка «А раптом ви тут щось знайдете?» — камерна та неоднорідна, але передусім вона — про пам’ять як про простір взаємодії, обміну, знайомства. Аудіоробота Олександра Тітаренка, що має назву «Ілюзія реального», містить дотепну згадку стрічки братів Коенів «Старим тут не місце». На виставці, створеній підлітками, місце є для всіх, адже цей проєкт щиро не розуміє, нащо «цілитись» в певну цільову аудиторію.
Креативні майстерні інтенсивно досліджували види, функції та значення мистецтва. Упродовж кількох місяців учасники та учасниці, віком від 14 до 18 років, працювали з творчим письмом, мовою плаката, аудіо та перформансом. У кожної майстерні були власні стиль, темп і настрій. Деякі підлітки встигали відвідувати кілька майстерень і примудрялись без зайвих зусиль перемикатися між заняттями. Майстерні так і не стали ні школою, ні табором, не перетворились на клуби чи гуртки – і в цьому, на мій погляд, їхня велика цінність як освітнього проєкту. На виставці не представлено всіх знахідок і відкриттів майстерень: бачимо лише ті проєкти, які захотіли, спромоглися та встигли підготувати автори й авторки.

Зустрічі майстерень відбувались у порожніх залах дому Ханенків, у просторах тимчасових музейних виставок, у парку навпроти музею, з його шепітливою зеленню, а інколи, під час оголошення повітряної тривоги, на гамірній платформі станції метро. Утім, і сам простір музею таки змінився. Як з великого альбому, таці або стільниці, з якої при найменшому нахилі й зміні кута водномить з’їхало, зісковзнуло все покладене й поставлене, так з площини музею змахнулись всі її старі означення, пафос, у якому простір з його порожніми вітринами, плямами від старих етикеток, неоднорідною підсвіткою й акустичним хаосом, з пам’яттю про багаторічну експозицію, зі спробою звикнути до себе як до виставкового простору, три роки поспіль існував у дивному модусі самовідтворювання, заклякши перед невідомістю. Лишилась тільки похилена площина. У місці, де так багато старого й крихкого, це уявляється як справжній музейний кошмар. Але саме власними неординарними нахилами, тобто схильностями, вподобаннями й покликами, підлітки нахилили музей у новий незвичний бік і, можливо, запустили новий цикл його життя. Час у музеї то розтягується, то стискається, подібний до слінкі. Навіть більше: це місце не одного, а багатьох часів (людей, історій, предметів, епох), які не завжди існують у злагоді, радше постійно перебувають  у стані тертя, якщо не виснажування одне одного. Майбутнім музею здебільшого рухає його минуле, майбутнім підлітків рухає їхнє теперішнє. 

Робота «збережи. збережи» Євгенії Антонюк дивиться на глядача світлом і показною нерозбірливістю — вона про сюрреалізм міжчасся, добре знайомий багатьом з нас. І багатьом нашим музеям. У роботі «Бий мистецтвом» Ельвіри Пікузи є щось стилістичне — від манери Горської, і щось обернене символічне – від смерті відомої мисткині. Час — важливий для авторів і авторок союзник. Пропонують власну відповідь на твір Магрітта, ставлять запитання родичам, навіть якщо шансу почути відповідь немає. Аудіооповідь Поліни Гули містить згадки про сучасні «темні» часи, коли ліньки спускатися і підійматися пішки на 16 поверх, батарея телефона розряджається, розморожується холодильник, хилить у сон. Але навіть тут є місце стикування минулого та майбутнього — через світлини та інші сімейні артефакти, образи, звуки, звички, жести.

Давно помітила, що для деяких відвідувачів піти в музей після початку вторгнення означає дати йому шанс або навіть ощасливити своєю урочистою присутністю, критикою чи принаймні невдоволенням. Розраховують побачити якщо не запустіння, то якесь неподобство, щось антиморальне, компрометувальне або хоча б придуркувате. Якось спостерігала картину: відвідувачка, піднімаючись сходами, відрекла своїй компаньйонці, голосно пошепки: «Вони ж усе вивезли! Усе повивозили!». Вона, здається, була задоволена своєю змовницькою інтонацією і тим, що я почула її репліки, спускаючись сходами зі службового поверху. І що вона побачила? Просто посеред найпершої зали, до якої зазирнула, підлітки трималися спинами, балансуючи на м’якому пуфі, і голосно сміялися. Вдосталь розпіарена порожнеча, замість взяти й заіснувати в заціпенілому вихолощеному музеї надовго, відступає, перестає самомилуватись, заміщується новими художніми та настроєвими змістами. Поки в музеї тривали «Креативні майстерні», тут щосуботи були млосні й розслаблені, а інколи збуджені й метушливі, завжди дуже приблизно демісезонно вдягнені підлітки, вони постійно щось робили або виробляли. Так виглядає лабораторія. Вітрини перестали бути порожніми колбами лише для демонстрації мистецтва, вимірювання його шедевральності. Це уже не скляні контейнери для чогось замість чогось, що було тут раніше. Під час одного з занять діти залазять у них, туди, де були старовинні бронзи та китайські керамічні вироби. Проводять деякий час всередині. Вони діляться ідеями та враженнями, казяться, фантазують, підіймають трохи пилу з вітрин, а зі споду пам’яті – трохи історій, що випали в осад. У підлітків, як і в музею, багато важливих довоєнних спогадів і багато виборів попереду — яким ставати, чого прагнути, що змінювати? Хлопці й дівчата постійно говорять про це, лише різними словами: їхні роботи про те, як у часоплині важливо триматися власного шляху, імені, «вітру». Об’єктивізація їх нічим не підкупає.

Під час монтажу виставки у нас чимало похилих, кривих і нерівних площин. Щойно закріплене злітає, відклеюється щойно приклеєне. Щирий захват від музейного пластиліну («жуйки», «гумки»), його цікавої субстанції, здатності багато що фіксити, суголосний підлітковому відчуттю ідеальності як втомливої, надто очевидної: знаходити рішення набагато цікавіше, ніж мати готове. Візуально виставка нагадує мені щось місцями імітаційне, похилене, нерівномірне та строкате, наприклад, скеледром з різнокольоровими зачіпками. Тут багато «уявного, кольорового та збільшеного»⁵. Улюблений для підлітків колаж – не готовий твір, радше практика. На одній площині можуть сусідити гордість і сором, впевненість і сумнів, туга та ейфорія.
На склі музейних вітрин продовжують з’являтися різні написи: відгуки, реакції, заклики, звернення, нісенітниці й самореклама. Можливо, ці написи частково є відповідями на головне запитання виставки «А раптом ви тут щось знайдете?». Пошук неможливо спрямувати на «раптом», однак саме «раптом» робить кожен пошук неповторним.

Виставка «А раптом ви тут щось знайдете?» триває в Музеї Ханенків (Київ, вул. Терещенківська 15-17) до 25 серпня 2024. 

Анфіса Дорошенко, 
старша науковиця Музею Ханенків, координаторка проєкту