Ганна Рудзька-Цибіс, — представниця польської групи колористів, створеної в 1920-х під назвою Komitet Paryski, — за свого життя мала можливість подорожувати всім світом. Проте на час німецької окупації у Другу Світову вона лишилася в Кракові, тримаючись за незмінне для неї: писання натюрмортів з грушами. Після невеликого вступу до перформансу «Áктори мого переживання» Терези Яковини саме груші на дерев’яних планшетах дають зрозуміти, що розповідь буде про натюрморт. Перед тим, як Яковина почне читати підготовлений текст, в якому, власне, і згадає історію Рудзької-Цибіс, увімкнуться камери та зрівняють розміри будинку та кавоварки, парканів та тостера, Яковини та блендера. У блендері опиниться груша. Тостер підігріє шматочки хліба до підгорілої скоринки. Доречними тоді стануть нотатки про італійських футуристів, що застали те, як жадане ними технологічне прискорення випалило та перемішало вдосталь органіки в Першій Світовій Війні. Після неї кожен з художників вирішував, як бути разом з фашистською владою Муссоліні. Для Маріо Сіроні рішенням були чашки. Конкретно, «Натюрморт із синьою чашкою». Історія Cіроні — історія тривожного розщеплення між практикою натюрморту вдома та виконанням замовлень монументальної пропаганди на роботі. Синю та інші чашки Яковина висуває на монументальний п’єдестал, примирюючи протилежності між собою. Тепер маленькі фігурки людей можуть спокійно спочивати в тіні об’єктів свого живопису.
Переживання об’єктів: перформанс Терези Яковини
22 серпня, 2024
За підсумками цієї оповіді можна очікувати моралізаторського питання, адресованого згаданим біографіям: що значить бути тим, хто діє або не діє під час війни? Проте Яковина ставить їх не людям, а речам — зображуваним в натюрмортах об’єктам. Речі приймають у власне укриття тих, хто ховається від окупації або від поступок режиму. Вони стають активними медіаторами тактик, які люди обирають в умовах окупації. Маленька синя чашка виступає затишним сховком від викликів війни. Цьому сприяють збиті фреймом камери та сценографією масштаби не-людських áкторів переживання Терези Яковини. Актори художниці і вона сама на імпровізованій кухні обмінюються розмірами одне з одним, граються ними. Масштаби змінюються не лише візуально, але й наративно: історії груш та чашок об’єднуються в однуасоціацію, вказуючи на спільні вузли з великою (хоча це з якого кута глянути) історією людства та його насильства.
Акторно-мережева теорія Бруно Латура, на яку, мабуть, і посилається в назві художниця, вміщує в себе історії як людських, так і не-людських áкторів. Щоб виявити зв’язок між цими історіями, Латур у тексті «Злегка простукуючи архітектуру Рема Колгаса тростиною сліпця» пропонує уявити не-модерністське (а значить не-лінійне, не-поступальне) протікання часу, в рамках якого рух ведеться не стільки від нерозумного до Розумного, скільки від «гібридизації меншого масштабу до гібридизації більшого масштабу». Відкритої Латуром історичної завіси áкторам достатньо, щоб виступити акто́рами, що розігрують п’єсу мережевої пов’язаності людей та не-людей.
В третьому акті крихітні глядацькі ряди — частина сценографії Яковини — опиняється перед величезним фортепіано. Користуючись владною силою свого масштабу, воно вимагає дії від людей, повертає їх в ту реальність, від якої ті ховаються в речах. Пам’ятаючи, як люди натискають клавіши, видобуваючи звук, фортепіано закликає людей видобувати звук з себе, співати. Проте саме фортепіано не полишає, не цурається доєднатися, уникає ієрархії між музикантом та інструментом, між тим, хто використовує і тим, що використовується.
У відповідь на заклик речей мисткиня залучає народний спів. Народна пісня «Ой, упав сніжок (та й на бережок)», що походить з Харківщини, знаходить своє чергове відтворення в Києві. Це спів народу, спів багатьох між просторами та часами. Як можна пересвідчитись на прикладі їхньої долі, речі впізнають в людських свої просторові та часові контексти. До хору запрошуються й інші речі: блендер, тостер, кавоварка, дриль. Лунає хор історії взаємопов’язаності, взаємної прив’язаності та взаємної відповідальності.
Через те, що хор на момент показу перформанса in progress не до кінця розігрів голос, його звучання можна було уявити лише за маленьким ескізом у виконанні Яковини. В грі масштабів короткий уривок хору та прискорена розповідь про можливий фінал роботи дивовижним чином склали доволі чітке передчування. У разі втілення обіцяного легко уявляється складений голосами людей та не-людей сонорний простір, що святкує гібридність самим фактом одночасного фізичного взаємопроникнення одних звуків в інші. Утворений резонанс, в якому будуть пересікатися фортепіано, голос художниці (і голоси аудиторії?) та шумні записи інших речей-діючих-осіб, уявляється місцем для мережування людського та нелюдського, побудованого на принципах взаємного визнання та дії. Як діятиме цей гібридний резонанс збитих мастшабів? Куди його помістити на політичному спектрі?
Можна робити припущення, що скоріш за все резонанс пронизуватиме все і всіх, через ризому надаючи доступ до співпраці кожному, хто відгукнувся на заклик. Але це можна буде дізнатися лише вступивши в нього тілесно, всім поглядом, слухом, дією. Допоки перформанс не завершений в такий спосіб, сценографічний та звуковий простір належатиме Яковині, для якої розчинення в натюрморті та шумі інших речей стає умовою взяття слова, надання голосу самій собі. Повсякденні не-людські áктори співтворять мережу, одним з продуктів якої є переживання Терези Яковини. Ці переживання роблять її джерелом дії, áктором. Стати одним з об’єктів в ланці мережі акторів значить підкреслити: я áктор, отже я дію, отже маю силу, впливаю і (значуще для Яковини) подаю голос.Share:Latest
