Олені, сервіз «Мадонна» та дембель: як запам'ятали НДР працівники культурної сфери

1 грудня, 2020

Німецька Демократична Республіка перестала існувати ще в 1990 році. Далеко не всі з нас мали можливість побувати там, але не дивлячись на це багато хто розділяє остальгію¹ за Східною Німеччиною. Багато в чому ця ностальгія підживлюється наявністю та культивуванням НДР-івських товарів побуту або розповідями бабусі про якість її улюбленої порцелянової чашки, привезеної з Дрездена в 1975 році.

У цьому тексті наша редакція спробувала провести невелике остальгічне дослідження-опитування кількох представників та представниць українського художнього середовища з метою опису тих символів НДР, які врізалися їм в пам'ять. Ми постаралися відтворити картину життя в НДР з окремих розповідей, щоб зрозуміти що призводить до романтизації спогадів про одну з соціалістичних республік.

Матеріал підготовлений в партнерстві з платформою культури пам'яти Минуле / Майбутнє / Мистецтво в рамках проєкту #брюдершафт
#брюдершафт — це приурочений до 30-ї річниці об'єднання Німеччини художній проєкт, в якому українські художники та художниці розмірковують над поняттям єдності.

Ксенія Малих — кураторка та мистецтвознавиця згадує НДР завдяки родинній історії та предметам побуту:

«Сім'я мого батька в післявоєнні роки жила у військовому містечку біля Берліну. Бабуся все життя згадувала ці роки як найсвітліший період. Там їм завжди вистачало їжі, одяг був якісним та міцним, меблі та предмети інтер'єру були красивими. Коли дідуся, тоді підполковника Радянської армії, перевели в Україну, вони забрали з собою все, що тільки можна було. У їхньому будинку досі вікна обрамлені шторами зі справжнього китайського шовку, купленого в НДР, збереглись і деякі меблі. Мені дісталася в подарунок від бабусі улюблена з дитинства ваза Клуазонне 1950-х років (Китай), виконана в техніці перегородчастої емалі. Єдине, чого у нас ніколи не було, — це килимів на стінах. У квартирі, в якій я виросла, на стінах були картини. У минулому році на одній з вечірок я сказала, що мрію про НДР-івський килим щоб повісити його на стіну і через якийсь час мій друг Костя Дорошенко приніс мені "подарунок від зайчика". Тепер ці прекрасні рогаті тварини охороняють мій сон».
Килим з колекції Ксенії Малих.

Вази Клаузонне можна знайти і зараз на OLX, вони відрізняються за формою, але в цілому впізнавані та їх часто можна помітити в сервантах на полиці сімейних НДР-івських реліквій. Крім ваз і килима, поширеними об'єктами є чайні сервізи «Мадонна», мініатюри солдатиків та індіанців, або навіть перекладні картинки з портретами німецьких актрис на гітарах.

Дійсно, багато хто з гордістю досі зберігають і показують привезені з НДР предмети побуту. Чим ці предмети так дороги та важливі? Це питання ми поставили культурологині Каті Тарабукіній. Катя живе в Берліні вже 6 років. Тут вона створила своє туристичне агентство Berlin by Kate, в якому веде авторські тематичні екскурсії по Берліну. Відповідаючи на вищезазначене питання, Катя каже, що СРСР було вигідно дотувати найзахіднішу частину радянського притулку, щоб «тримати фронт» і показувати капіталістичному світу красиву картинку світу соціалістичного, тому й якість товарів була кращою:

«Тут важливо зрозуміти що таке НДР. Це в першу чергу "вітрина соціалізму". Однозначно це була найзахідніша країна соціалістичного блоку, та постачання в НДР завжди було краще, ніж в СРСР, тому що з точки зору пропаганди необхідно було показувати пишність і ситість, щастя, яке приносить соціалізм. Дуже фасадно. У НДР були досить звичайні продуктові магазини, вся різниця з нашим Союзом полягала тільки в тому, що в Німеччині продукти дійсно були. У звичайному гастрономі лавки ломилися від достатку, можна було купити два-три види сиру, ковбаси і цукерок, вершкове масло, болгарські та угорські овочеві консерви, рибу і рибні консерви, чай і какао, іноді кави, хоча він таки був у дефіциті. Плюс, це ж все-таки німці — кілька сортів пива, вина та видів міцного алкоголю, а також елементарні побутові речі на зразок мила або зубної пасти. Важливий момент: хоч німці тут були і соціалісти, комуністи, ідеологія у нас була спільна, але система, структура дуже відрізнялася, як і підхід до якості товарів. Якість, функціональність і ось ця чисто німецька добротність нікуди не поділася. Совок не випускав предмети домашнього господарства, не думав про функціональність і необхідності. Історія злиденного народу. Як створити річ, яка спрощує побут? Навіщо? Німці в цьому плані інші. Базово з іншим кодом, це нація функціонально і системного застосування, процесів і т.д. Навіть наші "панельки" від НДР-івських відрізнялися тим, що в Німеччині будували не тільки з якісного бетону, але і рухалися від функціоналу модернізму і нової матеріальності. Хоча в СРСР була задача розробки нового типового житла, але в НДР це робилося з більшою німецькою педантичністю і розрахунком на тривале використання, як і всі німецьке кондове».
Будинок вчителя в Берліні (“Haus des Lehrers”). Фото: Поліна Стогнушко

Культуролог з Берліна Поліна Стогнушко спеціалізується на дослідженнях публічного простору, зокрема графіті, і того, як публічний простір відображає особливості суспільного ладу. Для того щоб зануритися в атмосферу НДР, Поліна радить відвідати частину колишнього Східного Берліна та звернути увагу на особливості архітектурного оформлення будівель:

«Якщо раптом у вас виникне бажання подолати всі закони часу і перенестися в період НДР, вам однозначно варто прийти на Александерплац (Alexanderplatz). Дивним чином на центральній площі Берліна розташований ретроспективний портал в НДР — величезний мозаїчний фриз "Наше життя" ( "Unser Leben"), який створив німецький живописець і графік Вальтер Вомака (Walter Womacka). За допомогою 800 000 часток, перетворених в символічні образи, йому вдалося репрезентувати соціетальні² норми соціалістичного суспільства. Політичне та соціальне послання довжиною 125 метрів заворожує своїм тематичним розмаїттям і оповідає про єдність держави, мистецтва та науки, миру та гармонії, дружбу народів і класову рівність. Тут також можна побачити образ східнонімецької "супер жінки", яка здатна об'єднувати в собі ролі матері та науковиці. Обов'язково обійдіть будівлю навколо, порахуйте кількість білих голубів миру на ньому, а після загадайте бажання. До слова, сама мозаїка розташована дуже символічно на будівлі будинку вчителя ( "Haus des Lehrers"), який був спроектований одним з найвідоміших архітекторів НДР — Германом Хезельманом (Hermann Henselmann). Він же, до речі, спроєктував ще один архітектурний символ НДР і одну з найулюбленіших пам'яток Берліна — Берлінську телевежу (Berliner Fernsehturm)».

Цікаво, що Баугауз не був прийнятий в НДР прихильно з самого початку. Куратор і фотограф, дослідник архітектури Вольфганг Тенер (Wolfgang Thöner) в своїй статті «Від "Чужого і ворожого феномена" до "Поезії майбутнього": про прийняття Баугауза в Східній Німеччині 1945-70» (англ. "From an "Alien, Hostile Phenomenon" to the "Poetry of the Future": on the Bauhaus reception in East Germany, 1945-70") розповідає про етапи прийняття та адаптації правил Баугауза в НДР. Тенер пише, що в післявоєнний період новий радянський уряд Східної Німеччини активно боровся з будь-яким проявом формалізму та модернізму. Традиція Баугауза була відкинута, на зміну їй використовувалися більш зрозумілі та класичні архітектурні форми. Наприклад, вищезгаданий Герман Хезельман був членом групи архітекторів, яка в 1950-тих роках спроєктувала алею Сталіна (нині алея Карла Маркса (Karl-Marx-Allee). Перший план проєкту викликав скандал, так як він був побудований в дусі модернізму Баугауза та виглядав занадто «прогресивно», незважаючи на те, що в проєкті не було ніяких політичних символів. Після 1961 року, що під час фази «нової економічної системи планування та керівництва», почався процес відновлення функціоналізму та Баугауза в НДР. Також в середині 1960-х років з'явилися перші монографії авторів НДР про Баугауз і був опублікований німецький переклад книги радянського письменника Леоніда Пажитнова «Творча спадщина Баугауза» (1963). Збільшення економічної кризи НДР, пік якої прийшов на 1970 рік, знову призупинив архітектурний розвиток, навіть професія «архітектор» на час була перейменована в «дизайнер складних проєктів». Незважаючи на це, Баугауз (а разом з ним і функціоналізм, демонізований з 1950-х років) знову став предметом обговорення в НДР. Більш того, філософ Лотар Кюне назвав Баугауз «поезією майбутнього» суспільства, яке насправді довгий час відмовлялося від комуністичних ідеалів, навіть не усвідомлюючи цього.
Календар «Deutscher Bauernkalender» 1947 р. Журнал «Blickpunkt Karl-Marx-Stadt» 1959 р. Журнал «Sputnik» 1984 р. ©DDR Museum, Berlin 2017

Ця криза торкнулася не тільки архітектурного оформлення, але й дизайну в цілому. Свою думку про специфіку графічного дизайну НДР розповів Діма Верьовкін, дизайнер студії 3z і автор візуального оформлення проекту #брюдершафт:

«На початку 20 століття Німеччина була практично попереду планети всієї з точки зору дизайну, все крутилося навколо безкомпромісного модернізму. Вальтер Гропіус створює Баугауз і збирає найпрогресивніших художників і архітекторів з усієї Європи, в 1926 році Пол Реннер випускає шрифт Futura, який до цих пір залишається актуальним, і варіацією якого набраний цей текст. Після війни від цього різноманіття не залишається практично нічого. І центр графічного дизайну переміщається до Швейцарії, де і залишається дотепер. Гельветика 1957 року і інтернаціональний стиль став активно поширюватися по західній Європі, і навіть за її межі, але проникнути в НДР йому було вже не так просто. Тому приклади дизайну НДР, які нам зараз трапляються на очі, мають більше впливу Радянського Союзу ніж Європи — бляклі фарби, поганий друк. У деяких випадках дизайнери навіть звертаються до пластики шрифтів і композиційним принципам Третього Рейху: тяжіють до фрактура гротески та центральної виключки, хоча, швидше за все, це все ж були відблиски тоталітарних режимів. Плакати, незважаючи на вже мирний час, все ще віддають пропагандою та мають всі риси типографіки для транспарантів. У дизайні постерів НДР, на мій погляд, простежувалася героїзація чого б то не було, спроба щось прокричати, довести, замість того, щоб зайняти своє законне місце поряд з народом — місце комуніката від імені андеграундного клубу або філармонії, але не номенклатури.
Швидше за все, графічний дизайн НДР може бути цікавий в першу чергу дослідникам, тому що він непомітний і очей зачепить не завжди, але в той же час, на його прикладі можна вивчати непередбачувані метаморфози шрифтів, які втратили своє минуле і не орієнтуються в майбутньому. У ньому є своя спеціальна, збита з шляху краса. Чи не обумовлена ​​ні тенденціями, ні модою, ні ретроспективою».


Для жителя СРСР подорож до Східної Німеччини була незабутнім на довгі роки досвідом. Багато сімей радянських військових жили роками в НДР поки батько проходив службу в Групі радянських військ у Німеччині (ГРВН), таким чином деякі традиції кочували та запозичувалися з різних культур. Наприклад, практика ведення дембельських альбомів серед солдатів продовжує свою традицію і в НДР. Дембельський альбом — це одна з форм самвидаву, наповнена рукописами, малюнками та світлинами. Зараз їх, нарівні з іншими знаковими предметами НДР, можна знайти в онлайн-магазинах антикваріату або на барахолці.

Один з таких самвидавів є в колекції харківського художника Андрія Рачинського. Цей альбом був створений солдатом, який служив у ГРВН у Веймарі з 1980 по 1985 рік. Тут присутні символи часу, які дозволяють зрозуміти східно-німецький контекст початку 1980-х. В альбомі є численні малюнки групи KISS, логотипів брендів, персонажів фільмів і навіть хлопців, що обіймаються.
Дембельський альбом солдата, який служив в ГРВН. НДР 1980-85 рр. З колекції Андрія Рачинського.

Цікаво, що остальгія властива не тільки жителям пострадянського простору, туга по НДР є і по той бік колишньої залізної завіси — у жителів західної Європи. Наприклад, в Амстердамі функціонує театр із виставою «Wie macht man gute Kunst für Ostdeutsche?», що в перекладі з німецької «Як створити гарне мистецтво для Східної Німеччини?». Цей театр функціонує завдяки трьом засновникам — Ріка Лесс (р. 1981, НДР), Ноа Велкер (р. 1990, США) та Бурхард Кернер (р. 1983, НДР). Вистави побудовані на особистих історіях і спогадах художників про Східну Німеччину до та після 1990 року.

Звідки все-таки береться ця ностальгія? Катя Тарабукіна вважає, що це не стільки пов'язано з самобутньою культурою НДР, а скоріше з тугою за часом в цілому: «Після розпаду СРСР і до цього дня люди ностальгують. Але мені здається, що це не ностальгія за ладом, це скоріше ностальгія за собою молодим. Всі старі згадують себе молодими зі сльозами на очах. Навіть якщо тоді була війна. Тому що енергії було багато, багато життя, мрій. Не всі колишні жителі Східної Німеччини хочуть потрапити назад в лад НДР. Може ті номенклатурники і директори заводів — так, але в основному через відчуття молодості та того, що все ще попереду».

У кожного є своє власне уявлення про НДР, як і про інші часи, місця та періоди. Спогади часто трансформуються, забуваються та домислюються. Але в реаліях переписування історії вони можуть бути навіть більш чесним артефактом, ніж архіви, дисертації або документальні фільми.Share: