Bereznitsky Art Foundation: Виставка Анни Щербини «Вхід з Кожум`яцької» — 27/09Мистецький Арсенал: Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо! — 18/09The Naked Room: Катя Бучацька, ДУЖЕ ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА — 7/10Voloshyn Gallery: Нікіта Кадан. Найсолодша пісня скорботи — 14/10PinchukArtCentre: Виставка 20-ти номінантів Премії PinchukArtCentre 2020 — Крапка, лінія, можливості — 11/09

Невидима праця

30 вересня, 2020

Експозиція проєкту «Невидима праця». Фото: Максим Білоусов.


У рамках виставкового проєкту «Невидима праця»¹ у Щербенко Арт Центрі пройшла феміністична дискусія з художницею й авторкою проєкту Марією Прошковською, його кураторкою Мариною Щербенко та соціологинями Оксаною Дутчак та Тамарою Марценюк. Учасниці дискутували про розподіл праці у капіталістичній системі й політики різних держав щодо її виконання, патріархат й інші системи домінування та гендерні питання. 

Експозиція проєкту «Невидима праця». Фото: Максим Білоусов.
 ​


РОЗМЕЖУВАННЯ ПРАЦІ ТА СИСТЕМИ ДОМІНУВАННЯ ОКРІМ ПАТРІАРХАТУ

Оксана: «Ідея цієї виставки потрапляє у ключове світове розділення, яке визначається капіталістичною системою й утворилося приблизно у пізньому середньовіччі. Воно полягає у розмежуванні праці на продуктивну та репродуктивну. Репродуктивна — та хатня, домашня праця, яка не створює товар й не приносить прибуток, але без неї ніяк не могло б функціонувати суспільство, економіка й продуктивна праця. 

Існує безліч інших систем домінування: расово-етнічна, просторова тощо, які сплітаються у системи соціально-економічної нерівності. Важливо завжди згадувати соціально-економічну нерівність, тому що ми живемо у суспільстві, де економічні ресурси є визначальними. Вони визначають ваш доступ до влади, ваші можливості реалізації, стартові умови, життєві шанси тощо. 

Насправді, розподіл праці — абсолютно штучний. Він закладений в структуру нашого суспільства і призводить до того, що «невидима» праця знецінюється і або взагалі не оплачується, або у порівнянні з продуктивною працею оплачується дуже низько. Якщо говорити не про Україну, а про західно-європейські країни, її часто виконують жінки вразливих позицій з певним расово-етнічним бекграундом, жінки-емігрантки, що перебувають у поганому становищі у суспільстві і тому відбувається знецінення». 



ДЕФІЦИТ ЧАСУ ТА ПОЛІТИКИ РІЗНИХ ДЕРЖАВ СТОСОВНО ВИКОНАННЯ РЕПРОДУКТИВНОЇ ПРАЦІ

Марина: «Один з найважливіших дефіцитів — це час. Саме час жінка часто віддає на те, щоб підтримувати свою сім'ю у належному стані, хоча могла б витратити його на відпочинок або додатковий розвиток. У цьому ми постійно програємо, адже у патріархальному світі існує конкуренція між жінками і чоловіками й слідом за часом ми втрачаємо фізичний, емоційний і інтелектуальний ресурси. Ця проблема набагато ширша за означення «жіноча», адже коли втрачає кожна із нас особисто, втрачає і суспільство».

Тамара: «Чоловіки в середньому мають більше часового ресурсу у порівнянні з жінками. Весь ринок структурований за тим, хто виконує репродуктивну працю, й аналізуючи політики різних держав, важливо зосередитися саме на цьому розподілі. 

Є різні підходи. Репродуктивну працю може брати на себе держава, наприклад, у радянський період 1920-тих років відбулася так звана емансипація жінок, звільнення їх від домашньої праці. Відтоді її продовжували виконували жінки, але це було оплачувано. Можливо чули про Олександру Коллонтай², ідея якої полягала в тому, щоб перевести «невидиму» працю в більш видиму, оплачувану сферу держави через дитячі садочки, комунальні пральні, їдальні. 

Підхід більш капіталістичний, американський полягає у купівлі цієї праці, якщо у вас є гроші. У 1990-х багато українських жінок, зокрема з Західної України, Волині поїхали в Європу заробляти гроші, виконуючи репродуктивну працю. А європейські жінки у цей час могли реалізовувати себе на ринку. 

Проте, у цьому питанні вступає критика ліберального соціалістичного фемінізму. Так операційна директорка Facebook Шеріл Сандберг написала працю «Включайся», у якій надихає інших жінок не зупинятися та йти далі, але разом з тим свідомо рефлексує про свої переваги у доступі до ресурсу часу, зазначає про важливість перерозподілу репродуктивних обов’язків із чоловіками. Такий скандинавський підхід я спостерігала, коли навчалася у Швеції та Норвегії. За ним держава більш активно залучає до виконання репродуктивної праці чоловіків. Це роблять на різних рівнях, наприклад, прем'єр-міністр Норвегії на півроку бере відпустку по догляду за дитиною. Держава економічно підтримує у цьому чоловіків, запроваджує перші місяці для татусів. Стає модно, коли у публічній сфері з'являються чоловіки-тати. До нас теж це починає приходити, так чоловік Оксани Дутчак написав книгу «Тато у декреті». Вона стала доволі популярною, але більшою мірою серед жінок, тому що, знову таки, цей інтерес здебільшого стосується жінок». 

Оксана: «У капіталістичному світі час і матеріальні ресурси — це базові речі, які потрібні нам для життя і є визначальними. І хоча матеріальні ресурси у цьому світі важливіші, у часу є риса, що робить його дуже особливим. Зараз я фактично цитую працю Валері Брайсон³, яка перекладена російською і називається «Гендер и политика времени». Вона говорить про особливість часу, який, на відміну від грошей, неможливо накопичувати. Ви можете не поспати одну-другу ніч, але це вдарить по вашому здоров'ю і працездатності, тому час — це важливий вимір гендерної нерівності. Жінка, яка працює 8-10-12 годин, все рівно має необхідний мінімум, який мусить виконувати після повернення додому.

Не впевнена наскільки правильним є попереднє протиставлення Швеції і ранніх політик Радянського Союзу, тому що Швеція хоча й особлива своїм підходом пропагування і підтримки відповідального батьківства кількох останніх десятиліть, але ж дитячих садків там теж не позбулися. У Швеції є політика інституціонального винесення репродуктивної праці за рамки сім'ї, це економічно підтримується, а різниця між українською відпусткою по догляду і шведською у тому, що у них вони оплачуються. Сім'ї неважливо хто піде у відпустку, тому що вона матеріально нічого не втратить, або майже нічого. Держава намагається соціально-економічними політиками фінансово стимулювати залучення татів. В Україні ж проблема полягає у державній політиці. 

Книги Тамари Марценюк «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» та «Чому не варто боятися фемінізму». Надано авторкою статті.

Повертаючись до теми відсутності чоловіків у традиційно жіночих професіях, у Швеції оплата роботи у дитячих садках все ж не така, як в Україні. З іншими дослідницями я зараз вивчаю умови та оплату праці робітниць українських дитячих садків. Це дуже низькооплачуваний сектор економіки, у який неможливо вводити чоловічі квоти, адже традиційно і структурно чоловіки заробляють більше. Їх залученню має передувати підняття оплати праці у цьому секторі. Цей сектор державний, а держава намагається максимально економити. Кількість виховательок-жінок складає 99,9 відсотків, а чоловіків-вихователів, які працюють у державних дитячих садках, на всю Україну всього близько ста. Хотілося б стимулювати чоловіків йти у цю професію, але це зовсім не реалістично, адже спочатку треба зробити гідну оплату праці у цьому секторі». 

Тамара: «Якщо перейти з репродуктивної праці на ринок праці, то, за логікою гендерних стереотипів, те, що є престижним — пов'язане з маскулінністю, а те, що менш престижне — з фемінністю. Держава так само вирішує. Є три типи політик щодо розподілу гендерних ролей: патріархатна, егалітарна і патерналістська. На прикладі водіння транспортних засобів за елітарною політикою у державі усі, незалежно від статі, мають доступ до водіння будь-яких транспортних засобів. За патріархатною — жінкам забороняється водити транспортні засоби. За патерналістською (що притаманно Україні) — держава, керуючись мотивами піклування, вирішує, що жінки можуть робити, а що – ні . Так у нас був список заборонених професій для жінок, серед яких були й пов'язані з водінням транспорту. Жінки не могли водити, наприклад, потяг, метрополітен, автобуси пасажиромісткістю від 14-ти місць, певну сільськогосподарську техніку».
 


ПИТАННЯ БЕЗПЕКИ ТА ГЕНДЕРНЕ НАСИЛЛЯ

Марія: «Також важливим аспектом є питання безпеки жінок, адже уявімо типову ситуацію, коли жінка з одного декрету вийшла у інший, що до того ж неоплачувані. Вона не має ні часу, ні можливості вчитися або працювати, частіше за все має підробітку або ж взагалі повністю залежить від партнера. А якщо у сім'ї ще й постають питання аб'юзу або насильства, то жінці просто нікуди подітися. Немає жодної підтримки від держави і економічної спроможності дбати про маленьких дітей, а весь її час фактично з'їдає репродуктивна робота». 

Марина: «Таким чином подібні ситуації провокують залежність жінки, слід за якою йде економічне або фізичне насилля».

Оксана: «Економічна нерівність — це одна з проблем, яка зумовлює гендерне насилля, насилля в сім'ї. У цьому питанні світова практика знову зводиться до ролі держави. Повертаючись до питання Стамбульської конвенції⁴, виникає проблема втілення її на практиці, адже на всю країну з боку держави шелтерів у нас фактично 10-15. Спочатку міжнародні організації почали відкривати шелтери, а потім передали їх на баланс місцевої влади з надією, що вони будуть їх підтримувати. Останні роки цю роль брали на себе благодійні організації, приватні ініціативи, які намагалися щось створювати, але місць було критично мало. 

І в чому знову полягає проблема? Це соціальна проблема, адже держава бідна, має економічну кризу. Все це призводить до того, що соцзабезпечення фінансується по залишковому принципу. Якщо гроші будуть — буде фінансування, якщо ні — виплати будуть урізати. Так відбувається з дитячими садками та державною медициною вже багато років. До того ж, потрібно розуміти, що шелтер — це останній механізм. Має проводитися багато роботи, щоб жінка не потрапляла у економічну залежність. Питання полягає у оплаті праці, у можливості працювати, якщо у неї є діти, можливості віддати дітей у комфортний, доступний, безпечний дитсадок. Ця робота повинна проводитися завчасно, а шелтери — рятівне коло, коли вже немає інших варіантів». 

Феміністична дискусія, перегляд відео з проєкту «Назад у майбутнє або коротка історія фемінізму» за книгою Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму». Фото: Олександр Коваленко.
  
Тамара: «Ми почали проєкт про сексуальні домагання у збройних силах, що є важливою і мало дослідженою темою. Стосовно боротьби з цією проблемою, мені подобається американський досвід залучення чоловіків до організацій з протидії насильству. Є два різні підходи: з одного боку вчити жінок оборонятися, ходити на бойові мистецтва, давати жінкам зброю, але є й інший варіант — вчити чоловіків не чинити насильство. Це роблять чоловічі ініціативи проти насилля. Наприклад, “Men can stop rape”⁵ (Чоловіки можуть зупинити згвалтування), які працюють з певними групами чоловіків і піднімають дискусії про те, що чоловікам не варто толерувати сексуальне насильство щодо жінок. В Україні теж є певні організації та ініціативи, серед яких кампанія HeForShe⁶, організація «Чоловіки проти насилля», але це не настільки видимий інституціоналізований рух. Цього бракує і хочеться більше. Я завжди закликаю чоловіків активно долучаютися до різних профеміністичних ініціатив, критикувати несправедливість, порушення людської гідності».  



ОСВІТА ТА НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ 

Марина: «Не вистачає освітньої роботи, адже більшість людей взагалі не розуміють свого становища. Після відвідування проєкту «Невидима праця» у них виникали питання про причини стереотипного розподілу ролей у сім'ї. 
Є й негативна реакція на подібні питання. Це, взагалі, стосується сприйняття фемінізму, тому що дуже багато жінок не хочуть нічого змінювати у своєму житті, це просто звичка. Розбираючись з витоками проблематики через мистецтво, бачимо їх у історичному контексті, етнічних традиціях. Знаходимо відповідь як опинилися тут сьогодні».

Тамара: «Освітні заклади є дуже важливими у гендерній соціалізації, починаючи ще з дитячих садочків. Коли я тільки розпочинала онлайн курс на Prometheus, найбільше дискусій було стосовно гендерної освіти. Батьки ділилися своєю фрустрацією, коли син хотів гратися яскраво рожевою і асоційованою з фемінністю кухонькою, бо не годиться, щоб хлопчик у садочку вишивав чи ліпив вареники. 

У світі має перемагати не лише професійність, а й здоровий глузд. Ліплення вареників — це навичка самостійно приготувати собі їжу й розвиток моторики рук. Інколи у дитсадках бувають подібні практики, але батьки не завжди цьому радіють. Ми розуміємо, що не тільки чоловіки, а й жінки соціалізовані у певній системі, де доглядова репродуктивна система — це їхня парафія. Все це відбувається і на рівні мови, коли говорять «чоловік допомагає дружині», хоча це теж його дитина і, відповідно, його робота. Потрібно змінювати назви і перерозподіляти обов'язки, бо й досі у деяких школах трудове навчання сегреговане за статтю. 

Навіть якщо взяти до уваги книги, до сих пір є література поділена за статтю, наприклад, «Як стати принцесою?» чи «Як стати козаком за 5 днів?». Я дуже радію гендерній експертизі підручників, після якої подібні стереотипні речі враховуються і поступово ситуація змінюється навіть на рівні серіалів і різноманітних ток шоу.

Є відома праця Марти Богачевської-Хом'як, історикині з діаспори, під назвою «Білим по білому. Жінки у громадському житті України. 1884–1939» про роль жінок у громадському русі 19 століття. Вона асоціює полтавську вишивку білим-по-білому з відсутністю жінок і переважанням в історії чоловічих імен. Останні роки жінки стають більш видимі у волонтерстві та активізмі. У білоруських протестах жінки в'яжуть прапор зі слоганами «ОМОН вяжет и мы вяжем». Так само у нас на Майдані жінки виконували багато різноманітної праці, завжди з'являлися на барикадах».

Жінки у протестах Білорусі. Фото художниці та керівниці проєкту “VEHA” Лесі Пчолки.
Жінки у протестах Білорусі. Фото художниці та керівниці проєкту “VEHA” Лесі Пчолки.
Жінки у протестах Білорусі. Фото художниці та керівниці проєкту “VEHA” Лесі Пчолки.
Жінки у протестах Білорусі. Фото художниці та керівниці проєкту “VEHA” Лесі Пчолки.


Марина: «Питання освіти та розбору того, як традиція подається в українській літературі у певній мірі також стосується звукова інсталяція, представлена на виставці».

Марія: «Устина Стефанчук, канадська дослідниця, з якою ми разом працювали над звуковою інсталяцією, досліджує традиції через українську літературу, добре знається на вишивці, історії української еміграції в Канаду. У цій роботі я читаю текст Устини про дошлюбні, шлюбні та пошлюбні традиції, що представлені в класичній українській літературі. Всі ці традиції будують ситуацію таким чином, що жінка перестає сама собі належати і переходить в площину виконання певної ролі. Погляньте на традиційне українське весілля, обряди відрізання коси молодої та інші. Раніше дівчата навіть вимушені були показувати закривавлені сорочки і простирадла. 

Дуже важливо розширювати норми, тому що ми відчуваємо суспільний тиск, а життя сім'ї лежить у публічній площині. Ми, звісно, маємо пам'ятати свої традиції, але їх варто переосмислювати і не боятися будувати щось нове». 

Оксана: «Усі дискусії часто відбуваються на рівні ідеалізму / матеріалізму, і коли ми говоримо про звичаї в українському суспільстві чи деінде, слід звертати увагу, що традиція дошлюбної цноти була тотально поширена у багатьох суспільствах. Для цього були передумови, раніше не було тестів ДНК, а чоловік хотів бути певен, що це його спадкоємець/ця. Тоді це було єдиною гарантією, що жінка не мала жодних статевих стосунків. Можливо я переходжу не в свою царину і маю поверхове уявлення про подібні речі, але ця традиція почала зникати, коли розвинулася медицина, зокрема у сфері контролю репродуктивного життя. 

За цими традиціями зазвичай стоять матеріальні основи. Я завжди закликаю до їхньої зміни, якщо ми говоримо про зміну норм. Звісно, можна проводити кампанію проти домашнього насильства, закликати жінок говорити про це публічно. Але якщо ми хочемо, щоб жінки починали йти проти домашнього насильства, потрібно створити матеріальні умови. Держава має проводити централізовану політику змін в освіті, на ринку праці тощо».

 

БІЛЬШЕ ПРО ПРОЄКТ «НЕВИДИМА ПРАЦЯ» ТА ГЕНДЕРНІ ПИТАННЯ У НЬОМУ

Марія: «Проєкт «Невидима праця» я почала робити влітку 2019 року на міжнародній резиденції SoundiD⁷, в серці українських Карпат — селищі Славському, де ми з колегами з інших країн досліджували архів Володимира Пержила⁸. 

 
Тоді, під час прослуховування традиційних українських пісень, які супроводжували жіночу хатню працю, почала працювати з перформансом, створенням весільного рушника без використання нитки. Звертаючись до такого абсолютного шляху реалізації, хотілося підкреслити всю невидимість жіночої хатньої праці в Україні і не тільки. І вже продовжуючи працювати над цим проєктом як повноцінною виставкою, я зробила об'єкти-п'яльця з домотканої тканини та інсталяцію з саману та соломи. Також тут представлений аудіотрек, зроблений в колаборації з канадською дослідницею Устиною Стефанчук та композиторкою Катериною Гривул. Загалом, прагнула зануритися в історичний контекст і дослідити як саме традиції минулого впливають на сьогоднішню ситуацію і яким чином ми можемо змінити її у майбутньому».   

Марина: «З Марією ми почали співпрацювати у проєкті МУХі 2017⁹, де вона також репрезентувала проєкт на феміністичну тему. Зараз вона продовжує працювати з гендерною проблематикою й метафорично і, на мій погляд, подекуди лірично говорить про актуальні питання.  
Працюючи з питаннями соціально-критичного мистецтва, насамперед хочеться мати результат. Бути не просто провідником актуальних проблем, а й знаходили відповіді, доносити до широкої аудиторії нові шляхи змін нашого життя. Хотілося б звернути увагу на актуальність проблеми не тільки в Україні, а й у всьому світі, дослідити чому саме сьогодні зіштовхуємося з тим, що наші історичні гени не дають повноцінно розвиватися суспільству».

Share: