/var/www/cdpolya9961/data/www/artslooker.com/wp-content/themes/looker
https://artslooker.com/wp-content/themes/looker

Михайло Поживанов: «Якщо суспільство визнає меценатство соціально значущим явищем, ситуація зміниться»

798
Український політичний діяч, меценат Михайло Поживанов / Фото: Володимир Штефан для artslooker.com

Український політичний діяч, меценат Михайло Поживанов / Фото: Володимир Штефан для artslooker.com

Характерне явище для світової історії, меценатство в Україні зазнало розквіту у XIX столітті і майже повністю було знищено після революції 1917 року. Відродження благодійності розпочалося наприкінці 90-х, коли бізнесменами все частіше створювалися нові арт-простори і фонди для підтримки культури. Український політичний діяч, народний депутат, у минулому – мер міста Маріуполь та віце-мер Києва, екс-замміністра економіки та приватний підприємець з багаторічним міжнародним досвідом, Михайло Поживанов розповів ArtsLooker як саме допомагає мистецтву, чому зайнявся колекціонуванням, навіщо бореться за музей Івана Марчука і від чого залежить майбутнє української культури.

Що для вас стало основним поштовхом до заняття колекціонуванням та меценатством?

Мене завжди захоплювало мистецтво. Вступивши до Московського інституту сталі, я одразу ж придбав собі картину на половину своєї першої стипендії. Пам’ятаю, вона коштувала 28 рублів – немалі гроші на той час. Цей пейзаж  пройшов зі мною довгий шлях: від студентських років до 1994 року, коли мене було обрано Народним депутатом України, а також міським головою міста Маріуполь.

А щодо конкретних прикладів професійного зацікавлення мистецтвом та благодійного внеску в культуру?

Важко сказати, наскільки воно професійне. Мій меценатський шлях був цілком еволюційним. Наприкінці 1992 року, коли я був депутатом Маріупольської міської ради та головою ради молодих спеціалістів металургійного комбінату «Азовсталь», до мене звернувся священик Микола Щелочков із проханням знайти кошти для того, аби розрахуватися за робочий проект храму. Я зателефонував архітектору і ми домовилися почати будівництво за суму, що була значно нижче за ту, яку він пропонував отцю Миколаю. Коли ми вибрали найбільш придатне місце для розташування об’єкту, отримали необхідні дозволи і розпочали будівництво, я настільки захопився ідеєю, що узяв всі фінансові витрати на себе. З того часу пройшло 25 років, а храм Св. Архістратига Михаїла у Маріуполі досі працює. Люди часто називають його Поживанівською церквою, а мені приємно усвідомлювати свій внесок в життя міста. Згодом я був обраний міським головою і до мене звернулися місцеві художники із проханням допомогти з пошуком приміщень для роботи. Я першим прийняв рішення, аби всі майстерні звільнили від орендної плати, адже ця нерухомість належала Маріуполю, і належить досі. До речі, жоден мій послідовник, міський голова, не скасував це рішення до сьогоднішнього дня. Потім ми з командою поновили тамтешню художню діяльність, відкривши картинну галерею ім. А.І. Куїнджі і відстояли будівлю школи мистецтв, бо КПУ наполегливо намагалась її повернути.

Коли відчули бажання колекціонувати предмети мистецтва?

Трапилася одна подія, яка дивним чином змінила моє життя. Коли я був головою міста Маріуполь, мене познайомили із засновником Європейського університету у Львові, доктором Богданом Крамарчуком, який на той момент вже був громадянином США. Він позичив у мене чималу суму грошей на впровадження різних програм у своєму навчальному закладі, а коли прийшов час повертати – віддав борг своєю величезною колекцією. Із США цю спадщину в 240 полотен повернули до України, де вона пройшла усі перевірки Міністерства культури України і митних служб. Коли фахівці давали експертну оцінку предметам мистецтва, виявилося, що це картини відомих художників: Глущенка, Григор’єва, Шишко, Зарецького. Так в одну мить я перетворився на колекціонера.

2

І вирішили відкрити галерею у Києві?

Так. Отриману колекцію продавати було шкода. Скажу відверто: не кожному до рук потрапляє така перлина, але це змусило мене, доктора технічних наук, зануритися в незнайому мені сферу. Згодом доля звела мене зі Степаном Антоновичем Давимукою, з яким ми працювали народними депутатами 4-го скликання. Він відомий ще з часів, коли В’ячеслав Максимович Чорновіл очолював Львівську обласну раду, а Давимука був головою облвиконкому в тій раді під час набуття країною незалежності. Степан Антонович, інтелектуал, колекціонер стародруків і картин, людина надзвичайно обізнана й талановита, відкрив для мене світ українського мистецтва, тому я і продовжив займатися колекціонуванням. Проте не поступаюсь своєму принципу: картини купую тільки у людей, котрі їх малюють, з ким можу спілкуватися про їх мистецтво особисто.

Кого з художників самостійно купували для своєї колекції? Творчість яких митців наразі здається вам цікавою?

На сьогодні я знаю майже всіх відомих художників країни, і з багатьма у мене теплі дружні стосунки. З великим задоволенням згадую наші зустрічі з родиною Буряків, Сипняків, Демців у Львові. Окремою сторінкою для мене є Любомир Мирославович Медвідь, талановитий представник львівської школи. Я досі вдячний Андрію Андрійовичу Бокотею, який був ректором Львівської художньої академії. Академік, лауреат Шевченківської премії, він також допоміг мені поринути у світ мистецтва, проте у своїх уподобаннях я не обмежуюся Західною Україною. Сьогодні у Києві, скажімо, мені імпонує Феодосій Гуменюк, Петро Бевза, Микола Журавель, Іван Степанович Марчук – це взагалі окрема історія стосунків. Обожнюю і як людину, і як художника одесита Сергія Савченка. Він був членом проводу Народного Руху і досі є громадянином з великої літери. Цей розпис, який він робить на гарбузах, і його картини  – унікальні творіння. Життя повне несподіванок: коли я мешкав у Відні, його син у Генуї розписував храми, а дружина сина співала в місцевій опері, а зараз в Лінці є однією з провідних співачок. Настільки все переплетено у світі мистецтва. Коли ти це усвідомлюєш, починається новий щабель у світосприйнятті. Мені щиро подобається творчість харків’янина Віктора Ковтуна, Євгена Лещенка з Кривого Рогу, Олексія Полякова з Донецька, Василя Кікіньова з Луганська, Світлани Зеленої з Житомира, Зеновія Флінти, Олега Мінька та родини Романишин зі Львова, Миколи Мазура з Хмельницького, Сергія Гнойового з Полтави та багатьох інших талановитих мистців. Я майже до всіх приїжджу за цими новими естетичними відкриттями. Можливо, до когось ще не доїхав, можливо, не достукався, але за рахунок невпинного пошуку, сьогодні моя колекція складається з-понад 800 картин. Коли ми відкрили маленьку галерею на Андріївському узвозі, одразу стало зрозуміло, що місця не вистачить навіть просто зберігати картини, тому перевели галерею «АВС-арт» на Глибочицьку,  32-В. Тут вже є і сховище, яке зроблене відповідно до вимог зберігання, і світло і великий простір, який необхідний для кращого сприйняття робіт.

Чи могли б ви детальніше розповісти про діяльність галереї «АВС-арт»?

Це некомерційний проект, тим паче, що у мистецтві я ніколи не переходив у комерційну площину. Проводити аукціони, робити рекламу, шукати покупців – ми цього не робили жодного разу. «АВС-арт»  надає експозиційний простір, домовляється про комфортні умови співпраці, допомагає мистецтву розвиватися. Потрібно розуміти, що більшість художників, особливо починаючих, не в змозі сплачувати оренду. Наше завдання – надати їм все необхідне для створення якісних виставкових проектів.

У вас склалися особливі дружні стосунки з Іваном Марчуком. Розкажете, як стали приятелем всесвітньовідомого українського художника?

Насправді я захоплююся ним відтоді, коли побачив одну картину, з тої самої американської колекції Крамарчука, яку привіз із США. Тоді Іван Степанович запитав мене: «Михайло, а де ти її узяв, бо вона не може бути в Україні. В мене її купив за 500 карбованців в 1982 році Заступник міністра побутового господарства УРСР і з того часу вона виїхала закордон». «Доля», –  відповів я. Виявилося, що я її повернув, навіть не знаючи цього, а сюжет  полотна – майже по Куїнджі – ніч над Дніпром, місячне сяйво, словом, краса…

Іван Марчук, "Зійшов місяць над Дніпром". 70х100, 1980, полотно, акрил. Картина знаходиться в колекції Михайла Поживанова

Іван Марчук, «Зійшов місяць над Дніпром», 1980. 70 х 100, полотно, акрил. Картина знаходиться в колекції Михайла Поживанова

З Марчуком ми дійсно приятелюємо. Я неодноразово бував у його майстерні і вдома. Він завжди казав, що занадто багато кімнат зайняті картинами, люди їх не бачать. Я можу подякувати Гуманітарному ліцею при КНУ ім. Шевченка та директорці Ганні Созоненко, що вони  відкрили галерейний простір у стінах школи. Їм дарують картини і в них є власна підбірка Івана Степановича. Він і сам іноді виставляється в галереях, але справжні скарби знаходяться у його звичайній київській квартирі. Марчук вважає, що це є неправильно, адже суспільство мусить їх бачити. І в цій ситуації ми неодноразово розмовляли з Віктором Ющенком, про те, щоб для цього надали відповідну підтримку. Всі пам’ятають, що в 2007 році Віктор Андрійович біля Андріївської церкви на колишніх кортах ЦК, котрі належали ГДІП (Генеральній дирекції обслуговування іноземних представництв) заклав символічний камінь для фундаменту під будівництво музею Івана Степановича Марчука. Була створена благодійна організація, товариство з обмеженою відповідальністю і згодом опікуватися цим питанням доручили мені.

На якому етапі будівництво музею сьогодні?

Проект повністю лежить на моїх плечах. Я навіть змушений був його очолити, адже державі він просто непотрібен. Неодноразово звертався до В’ячеслава Кириленка, коли він став Міністром культури України, бо в мене був період еміграції і я лише надавав гроші, щоб сплачували за оренду землі. Вже 4 роки поспіль ми не можемо отримати дозвіл на початок будівництва.

З чим це пов’язано, на ваш погляд?

З одного боку місце – охоронна зона Софії Київської (там по ділянці проходить межа 2 районів – Шевченківського і Подільського і одна частина відходить до зони впливу ЮНЕСКО). Там дуже складна процедура погодження. Спочатку проект розробляв Віктор Зотов – Замголови спілки архітекторів України. Сьогодні він – дуже просунутий художник, маріуполець, до речі, в свій час робив доволі сучасні проекти, але його усунули від роботи ще в 2009 р.. Розумієте, я завжди намагаюсь діяти так, щоб це не викликало супротиву громадськості, щоб це вписувалось в ареол міста і нам не робили зауважень. Ви ж на сьогоднішній день навіть моє прізвище не чули в будівельних скандалах, а я в свій час будував окремий будинок на Воздвиженці і це була культурна спадщина – історичне місце, внесене в реєстр спадщини, там були свої обмеження, але ми впоралися. Те ж саме відбулось, коли ми працювали над одним із будинків у самому центрі, в котрому у свій час Винниченко був головним редактором робітничої газети і будівлю також віднесли до історичних пам’яток. Я завжди дослухався до усіх побажань і вимог.

ShV-2-3656-G

У цьому проекті я також чекаю на узгоджене рішення. Кириленко, на жаль, так і не виніс це питання на  публічне обговорення, тому ми взяли у проект Вадима Борисовича Жижеріна – голову спілки архітекторів м. Києва, Заслуженого архітектора України. Спочатку він намалював багатоповерховий музей – ми ходили до Ніщука і Мазур – і ми лишили будівлю двоповерховою. Проте минуло 1,5 роки і отримати документи від Міністерства культури України, котрі необхідно відправити до ЮНЕСКО, ми так і не змогли. Все підготували за вимогами, за що я вдячний пану Богуцькому, колишньому Міністру культури України, котрий долучився до нашого проекту та радив нам, як правильно працювати з ЮНЕСКО.

Я – публічна особа в країні тому, можливо, наші чиновники не ставлять мені якихось фінансових умов, але в той же час і питання не вирішують, а просто ігнорують. Я думаю, що останні інтерв’ю Марчука  мали б усіх дуже занепокоїти, адже це не просто песимізм, а крик відчаю. Колись в особистій розмові він сказав, що шкодує про своє повернення на Батьківщину, яка безсила проти корупції та чиновницького невігластва. Маю великі надії на 2019 рік, коли буде змінено вище керівництво країни і з’явиться гідний міністр культури, а у 2020 році буде новий мер Києва, тільки тоді ми зможемо реалізувати цей проект.

Як вони аргументують свою відмову?

Коли я був у Кириленка, а питання так і не вирішилося, почав шукати більш впливову людину і звернувся до пана Березенка, який очолював на той час Державне управління справами адміністрації президента. І от я кажу: «Сергію, є проект, я цим з 2008 року опікуюся, даю гроші, 5 млн. лише податків заплатив. Вважаю, що Київ заслуговує на те, щоб проект реалізували. І насправді я впевнений, що зможу довести його до ладу». Він попросив всі проектні документації, а наступного дня запитав мене: «Михайло, ну і де тут бізнес?». Іноді в житті є речі, які ми мусимо робити, не зважаючи на економічний ефект. Я ніколи не думав про комерцію, коли будував храм у Маріуполі. Влада не може усвідомити одне: депутатів, колишніх мерів та їх заступників було і є багато, а Терещенко – один, що залишився навіки в історії. Березенко мені відмовив, бо не побачив комерційної зацікавленості.

Як гадаєте, чому держава самоусувається з площини культурної політики?

Я ніколи не очікував від влади такого цинізму та заробітчанства. Гроші для них – понад усе. Медична, пенсійна реформи – це просто перекладання відповідальності за обов’язки держави на плечі самих громадян. Населення, яке формує бюджет, навіть не запитують, яким чином розпорядитися коштами. Забираючи черговий мільярд, вони не будують нову школу, галерею, музей чи кінотеатр, але я все ж таки переконаний, що мій час настане і ми реалізуємо безліч проектів, потрібних Україні.

Як ви оцінюєте культурну ситуацію в Україні сьогодні?

Дуже важка ситуація. Щодо українського арт-ринку, його взагалі немає. Художникам дуже складно, а підтримки знайти ніде. Заробити на мистецтві, як це роблять в Європі і США, – взагалі неможливо. Наскільки можемо – допомагаємо художникам. Моя галерея зокрема, проте системної підтримки від держави дуже не вистачає.

ShV-2-3622

Корпоративна філантропія та рекламне спонсорство можуть бути еквівалентом меценатства в Україні, але через несприятливі податкові умови цього не стається. У чому проблема, на ваш погляд?

На початку 90-х певні меценатські внески не оподатковувалися і тому з’являлися благодійні фонди підтримки мистецтва. Сьогодні ти не маєш права більше 4% від оподатковуваного прибутку направляти на благодійність, що є дуже мало, якщо ти справді хочеш якісно допомогти. Отже, власники проводять свою підтримку закриттям актів. Фактично, гроші списуються в обхід правилам. Наші чиновники беруть цифру податку з голови. Президент зробив єдину корисну річ, за що його можна похвалити: податок на виведений капітал – це перший крок до вдосконалення системи оподаткування – він вніс цю пропозицію. В Австрії, наприклад, ти підписав угоду, отримав певний прибуток і якщо одразу відправиш його на благодійний проект, він не оподатковується. І таких речей багато – вони призводять до того, що, маючи ставку на податок вдвічі вищу, ніж в Україні, ви реально сплачуєте набагато менше, аніж тут. Це шанс давати власні кошти в обіг малому бізнесу. Така вже природа людини – зекономити. Коли ти можеш взяти не зі своєї кишені, а з кишені фірми, запустити в обіг, це дає можливість працювати багатьом людям і сферам. Якщо у нас буде аналогічно, меценатство відроджуватиметься. Мені часто закидають, що я заробив чималий капітал, працюючи на державній службі, але не беруть до уваги те, що більшість часу я займався великим бізнесом, а всі свої статки – по кілька десятків мільйонів гривень – завжди декларував, сплачуючи з них чималий податок.

Які фактори, окрім економічного і законодавчого, заважають відродженню меценатства в Україні, на вашу думку?

Мені здається, тут доречно сказати про радянську ментальність, проте кожною прогресивною людиною рухають амбіції. Коли ти відчуваєш, що можеш почути слова подяки від когось важливого для тебе, вони іноді мотивують краще, аніж будь-які гроші. Якщо суспільство визнає меценатство соціально значущим явищем, і це визнання не буде штучним, ситуація зміниться.

Автор: Роксана Рублевська – постійна журналістка ArtsLooker

Інтерв’ю створено за підтримки Агенції політичних та культурних комунікацій «Agenplic»

11.11.2018

Схожі записи