Дзюрчання минулого: про три виставки в PinchukArtCentre

22 вересня, 2021
Даніїл Ревковський, Андрій Рачинський. Брязкання, стукіт, суперечка та булькання, 2020.


6 травня, невдовзі після ослаблення обмежень, пов'язаних із пандемією, PinchukArtCentre знову відкрив свої двері для відвідування трьох виставок, які проходили до 15 серпня 2021 року. Це масштабна персональна виставка Нікіти Кадана «Камінь б'є камінь», групова виставка «Згадати той день коли», заснована на колекції PinchukArtCentre, і персональна виставка Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського «Хвостосховище» в просторі PAC-UA.

За моїм внутрішнім відчуттям, інституція робила ставку саме на персональну виставку Нікіти Кадана «Камінь б'є камінь», реалізовану в рамках Дослідницької платформи PinchukArtCentre. Нікіта Кадан вибудовує виставку навколо ідей революції, історичного авангарду та погромів.

Виставка починається з історичного «прологу», ретельно курованого самим художником. Твори представників українського авангарду — «Єврейський погром» Мануїла Шехтмана (1926), ескіз розпису агітпотягу Василя Єрмілова (1919), роботи Івана Падалки та інших художників, взаємодіючи один з одним, вступають в діалог з пронизливою ​​скульптурою Нікіти Кадана «Стрибок тигра» (2018), що відсилає до поняття історії Вальтера Беньяміна. Кадан звертається до ідеї копирсання в минулому як можливості актуалізувати політичну невідкладність сьогоднішнього дня. У «пролозі» глядач чує звуки, що доносяться з наступної зали, в якому розміщується аудіо «Мешканці Колізею». Ця робота — результат перформативної ходи, ініційованої художником у 2018 році в Регенсбурзі. В рамках перформансу жителі сучасного міста у дерев’яних черевиках повторили маршрут в'язнів концтабору Флоссенбюрг, який перебував у тамтешньому театрі «Колізей», — від табору до вокзалу. Відлуння історії та відлуння насильства ніби підсилюють нашу присутність в історичній «передмові».
Нікіта Кадан, Мешканці Колізею, 2018. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2021. Фотограф: Максим Білоусов.

Інтелектуально заряджена на самому початку, з часом виставка викликає відчуття чорно-білої енциклопедії, ілюстрованої численними історичними посиланнями, покликаними відобразити суперечності нашого часу.

На виставці представлені такі роботи Нікіти Кадана, як «Глядачі» (2016), «Хроніка» (2016), «Погром» (2016), «Перемога» (2017), надані відомими європейськими музеями: антверпенським M HKA, віденським MUMOK, варшавським музеєм сучасного мистецтва. На перший погляд, виставка може здатися досить одноманітною й монотонною. Однак вона потребує значних інтелектуальних зусиль. Кожний окремо взятий експонат може розповісти складну нелінійну історію вдумливому та емпатичному глядачеві.

Наприклад, «Перемога» (2017) — реконструйована модель «Пам'ятника трьом революціям: 1825, 1905, 1917» Василя Єрмілова. На стерильному, білому об'єкті експонуються знайдені в Донбасі розплавлені чашки. Нагадування про сьогоднішній стан війни стає надто настирливим, коли впродовж виставки цей мотив повторюється неодноразово. Він стає надмірним. Переходячи із зали до зали, ми стикаємося зі схожими один на одного білими «беземоційними» об'єктами, приправленими смолою, попелом, гаром. Виявляючи складні суперечливі реалії, виставка говорить про них занадто продумано, дидактично та методично.
Нікіта Кадан, Кожен хоче жити біля моря, 2014. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2021. Фотограф: Максим Білоусов.

У своїх попередніх роботах Кадан дуже делікатно та глибоко говорить про битви пам'яті, провини і відповідальності, про історичну темряву та можливість блукати цими зникаючими моментами колективної пам'яті, критично осмислюючи спроби конструювання пам'яті сьогодні. У роботах, створених спеціально для виставки («Вугілля Донбасу (Єрмілов — Брак)», «Зламане древко», «Майбутній час у минулому», «Анонімний, Осмолений» та «Архітектон Лисої гори»), Кадан досягає крайньої буквальності та нарочитості. Оперуючи досить прямолінійними кодами, він створює навмисні метафори про особливо актуальні повістки сьогоднішнього, відповідаючи затребуваності «гарячих» тем.

У серії «Зламане древко» художник зіставляє образи втрачених творів українського авангарду з зображеннями зруйнованих будівель в зоні бойових дій Донбасу сьогодні. Ця серія про загибель і втрати, про складний тягар, який ми всі повинні нести як в культурному, так і в політичному плані. Але в ній насторожує крайня естетизація руйнувань Донбасу: образи знищених будинків перенесені на шовкову тканину, прикріплену до важкої залізної поверхні. Надмірна естетизація розорення та страждання (в області, де насильство та смерть стають повсякденним досвідом) робить все висловлюванням незграбним, нечесним, несправедливим, навіть дещо дратівливим.

Сусідня робота «Вугілля Донбасу (Єрмілов-Брак)» продовжує розмову про взаємозв'язок мистецтва та влади, мистецтва та війни, неоднозначності авангардного часу, зазначеного прогресивним мисленням і репресивними методами.

Надлишок вугілля, смоли та обпалених матеріалів проявляється в монументальній скульптурі «Архітектон Лисої гори», створеної спільно з архітекторкою та дизайнеркою виставки Даною Косміною. Потрапляючи в простір, глядач стикається з величезним монументом, що візуально нагадує роботу Нікіти Кадана «Постамент. Практика витіснення», експоновану у цьому ж просторі рівно 10 років тому в рамках Премії PinchukArtCentre 2011, що вплинула на стрімкий розвиток художньої кар'єри Кадана. Нинішня робота цитує один з архітектонів Казимира Малевича, до якого приєднаний макет згорілого будинку. Висловлювання доповнено лайтбоксом із публікацією інтернет-видання «Заборона» про погром ромів на київській Лисій горі у 2018 році.

Завершує виставку документація роботи «Мешканці Колізею» та «Анонімний, Осмолений» — ще один «цитований» об'єкт, на цей раз невідомого студента Вхутемаса. Повернення до «Мешканців Колізею» — очікуване, але красиве завершення виставки. Це відповідає дещо повчальному характеру робіт Кадана, який не може залишити глядачів без вивіреного пояснення почутого та побаченого ними.

Велика кількість чорно-білої строгості, зазначеної повсюдним насильством і неможливістю протистояти йому,  ніби характеризує наше сьогодення. Висуваючи на перший план питання ксенофобії, ставлення до незручного минулого, свободи слова, лицемірства та насильства, виставка зачіпає больові точки української історії та сучасного суспільства, одночасно відповідаючи усім актуальним запитам і хештегам.
Юлія Бєляєва. Ніжки, як тростиночки, 2021. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2021. Фотограф: Максим Білоусов.

«Згадати той день коли» представляє українську частину колекції PinchukArtCentre в діалозі з роботами сучасних авторів. Робота з колекцією та її переосмислення — необхідний захід в умовах кризи, що відчувається сьогодні в усьому світі. Звернення до колекції дає можливість інституції зробити рефлексивну зупинку, аби обміркувати свої майбутні стратегії в умовах кардинально мінливих реалій. Звертаючись до недавнього минулого, особливо періоду 90-х, виставка «Згадати той день коли» продовжує тенденцію до самоісторізаціі. Однак виникає питання, чи залишає ця інтенція місце для роздумів про майбутнє? Попри досить вдале експозиційне та концептуальне рішення на самому початку виставкового наративу (з роботами Олега Тістола, Саші Курмаза, Романа Хімея і Яреми Малащука, Олега Голосія та архітектурного рішення Дани Косміної), всій виставці не вистачає єдності та критичності у власному висловлюванні якраз через бажання охопити всі наявні в українському суспільстві вразливі теми.
Щоденник заступника керівника металургійного комбінату «Криворіжсталь». Фотографії надані PinchukArtCentre © 2021. Фотограф: Максим Білоусов.

«Хвостосховище» Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського справляє найбільш свіже враження. У своїй молодій та стрімкій художній практиці харківські художники часто роблять предметом свого дослідження промислові зони України. В останніх роботах вони часто звертають увагу на Дніпропетровську область, а саме на Кривий Ріг з його складною історією — від скіфських поселень до промислової спадщини та її осмислення сьогодні. 

Виставка «Хвостосховище» запрошує глядача до вигаданого музею людської цивілізації. Її назва відсилає до реального хвостосховища¹, що оточує Кривий Ріг. Вся виставка — підсумок «експедиції» художників до Кривбасу, результатом якої стало створення відео «Брязкання, стукіт, суперечка та булькання». Відео складається з чотирьох сцен, в яких двоє «відморозків» виконують, здавалося б, абсурдні жести.  
Даніїл Ревковський, Андрій Рачинський. Брязкання, стукіт, суперечка та булькання, 2020.

Важливим компонентом відео є пейзаж, який по суті є задником для кожної з чотирьох сцен. Протягом дії відео він змінюється — від реального кладовища до абстрагованого піднесеного (sublime) пейзажу майбутнього. У кожній зі сцен фільму — «Брязкання», «Стукіт», «Суперечка» і «Булькання» — художники розповідають про далеке минуле, недавнє минуле, сьогодення та майбутнє регіону.

Фільм знятий у важливій металургійній зоні України — екологічно небезпечній, але при цьому надзвичайно привабливій і магнетичній на рівні візуального сприйняття. За допомогою абсурдних жестів і напівзрозумілих діалогів у фільмі художники розмірковують про ресурси, екологію, людство та майбутнє. У сусідній залі — особливий об'єкт, що являє собою вигаданий макет станції питної води у висохлому недалекому майбутньому. Остання сцена відео якраз і показує марні сварки та суперечки людства, які незабаром перетворяться на просте дзюрчання минулого.

Щоб читати більше статей про українське сучасне мистецтво підтримайте наш Patreon
 Share: