Від DIK Fagazine до «Чи був Шевченко геєм?» Кароль Радзішевський досліджує українську квір-ідентичність крізь століття

Кароль Радзішевський провів уже тиждень зі своєї місячної резиденції в Києві та геть-усяко намагався віднайти собі тему. 

Аж поки цей польський митець, уродженець Білостока та мешканець Варшави, не витягнув гаманець, щоб розплатитися в крамниці, коли його друг Юрій Білей прокоментував, що зображена на 200-гривневій банкноті Леся Українка була лесбійкою. Схожий процес відбувся, коли він потому дістав банкноту в 100 гривень. Білей, засновник Відкритої Групи, сказав, що чоловік, намальований на ній, — Тарас Шевченко — був геєм. 

За словами Радзішевського, це й була та мить, коли резиденція 2017-го року змінилася. Цікавість, яку спонукали твердження Білея, Радзішевський запустив в дію. Чотири роки потому цей імпульс так і не спинився. 

Але ті доленосні походи за покупками не були зародженням зв’язку Радзішевського з Україною. Щоб докопатися до початків, треба перегорнути календарі на 2006-й.

2006-го року Радзішевський спільно з кількома друзями успішно видав перші випуски журналу DIK Fagazine, що поєднував у собі архівні квір-дослідження та статті про сучасне мистецтво. Кожен із його початкових випусків був присвячений польському контекстові. Відчуваючи наближення безвихідної ситуації, Радзішевський разом із колегами прийняли рішення розширити сферу редакторської компетенції за межі рідної країни. Україна була обрана у якості теми та напрямку дослідження першого міжнародного випуску журналу. 

Незважаючи на незнання ані української, ані російської, під час своєї дослідницької поїздки до Києва у команди DIK Fagazine відбулося багато випадкових зустрічей, і всі вони були представлені у зображеннях, інтерв’ю та кумедних історіях, видрукованих у підсумку в спеціальному випуску. Радзішевський переконав охоронця «Андрогіна», що його «мильничка» — це мобільний телефон, тож йому вдалося зробити фото у головному гей-клубі, який уже давно не функціонує. Також редакція познайомилася з Анатолієм Бєловим, який тоді починав завойовувати репутацію завдяки своїм міфічним малюнкам м’язистих чоловіків в численних протиборствах і обіймах. Бєлов розповів їм, що ці роботи були частково навіяні зображеннями, надрукованими в італійському Vogue. Група Р.Е.П. була представлена у виданні завдяки своїм виступам у публічному просторі, в особливості — «We will Р.Е.П. you» (2005), перфомансу, виконаному на Майдані Незалежності, в якому учасники та учасниці групи в захисних костюмах тримали в руках соціополітичні слогани та зображення Енді Воргола та Йозефа Бойса, вчинок, через який праворадикали висміяли їх гомофобними образами.

На жаль, визначальною рисою українського випуску DIK Fagazine стала обкладинка. На ній Іґнасіо, витончений італієць-жиголо. Його, напівоголеного, сфотографував у Парижі французький митець Дідьє Бароссо. На моделі кашкет російського поліціянта. Це найуспішніша обкладинка журналу за п’ятнадцять років його існування та переконливе формулювання міжкультурної складності, якої прагне Радзішевський у кожній своїй ініціативі. Іґнасіо, як уявний символ української гей-спільноти, — це ідеалістична колоніальна конструкція, що підкреслює неуцтво задля підбурення фантазій.

З усякого погляду обставини візиту Радзішевського до Києва у 2006-му році зображають ті складнощі, що насичують його роботу.

Радзішевський займається історіями, які переважно було проігноровано чи недоосмислено у Центральній та Східній Європі та де значну роль відіграє політика ідентичності. Його метод роботи з цією розлогою тематикою безперечно вправний. Він майже глибоко особистий. Розбудовуючи основу на усних переказах, він створює стрічки, світлини, тексти та картини про широкий спектр людей, колективів і події різного ступеню визнання. І робить він так з наміром розробити позамежний наддержавний квір-архів, з наміром, який ще 2015-го було «інституціоналізовано» під патронатом Інституту квір-архівів (QAI), яким опікується, керує, переймається та в якому є єдиним працівником сам Радзішевський. 

Місія Радзішевського має на меті стати не вичерпним, проте надзвичайно продуктивним сховком. Для розуміння об’єму його роботи ось синопсис розкладу виставок 2020-го року:

• The Power of Secrets (укр. «Міць таємниць»), Центр сучасного мистецтва Zamek Ujazdowski, Варшава, Польща, 11 листопада 2019 - 29 березня 2020, соло
• Theft and Destruction (укр. «Злодійство та знищення»), Галерея Арсенал, Білосток, Польща, 21 лютого 2020 - 9 квітня 2020, спільна
• QAI:CCE, Музей сучасного мистецтва Метелкова, Любляна, Словенія, 12 березня 2020 - 31 травня 2020, соло
• I Will Put My Soul into the Magic Storm (укр. «Я душу вкладу в чарівну бурю»), BWA Warszawa, Варшава, Польща, 29 травня 2020 - 31 липня 2020, спільна
• Biennale Matter of Art (укр. «Питання мистецтва бієнале»), Різні локації, Прага, Чехія, 22 липня 2020 - 15 листопада 2020, спільна
• POCZET, Kunst(Zeug)Haus, Рапперсвіль, Швейцарія, 23 серпня 2020 - 1 листопада 2020, соло
• Hyacinth, BWA Warszawa, Варшава, Польща, 5-12 вересня 2020, соло
• QAI:RO, Національний музей сучасного мистецтва в Бухаресті, Бухарест, Румунія, 22 жовтня 2020 - 19 листопада 2020, соло
• Ménage à Deux, Галерея Лабіринт, Люблін, Польща, 23 жовтня 2020 - 31 грудня 2020, дует з Мауріцієм Ґомуліцькі

Ці виставки було перемежовано показами його стрічок на фестивалях, стажуванням у якості дослідника російської квір-культури за запрошенням Московського музею сучасного мистецтва «Гараж» та участю у плакатній кампанії «Між мостами — 2020Солідарність» Вольфґанґа Тілльманса серед інших ініціатив. Враховуючи, що його робота цього року поєднує різні сфери, очевидно, що увага Радзішевського рухається в довільній формі. Також ясно, що його діяльність скоріше повторювана, ніж пов’язана з певними акціями. Між центром і периферією, Польщею та аналогічними країнами, одиничним і множинним існують взаємовідносини, схожі на рух бумеранга.  

Що повертає нас до вирішального походу за покупками в Києві 2017-го. Україна не була невідома Радзішевському. Він уже залишив слід у культурному контексті країни, а також мав певність, що треба перетворити цю обізнаність на надбання широкого загалу, без зайвої вимушеності дотримуючись методологічних стандартів. 

Резиденцію, що повернула Радзішевського до столиці мала назву FACE (ОБЛИЧЧЯ), вона була ініційована Unlimited Art Foundation та галереєю «Лавра» Тетяни Міронової в партнерстві з німецьким office for art. Радзішевський був одним із восьми учасників програми, яку спільно курували Наталі Гойос і Райнальд Шумахер з office for art і українська мисткиня Алевтіна Кахідзе. 

Радзішевський повернувся до України, знаючи, що він володіє попередньо набутими контактами та архівом, проте він відчував бажання сягнути поза комуністичною та пост-комуністичною епохами, які досі приковували його увагу. Потенційна квірність українських національних героїв стала ідеальним тригером. Відтоді як Леся Українка, так і Тарас Шевченко набули статусу протагоністів у портфоліо митця.

Радзішевський провів залишок своєї резиденції 2017-го року, готуючи мультимедійну інсталяцію «Чи був Тарас Шевченко геєм?» (2017). Робота набирає форми інтерактивної скрині з шухлядами, набитими друкованими виробами — сканованими архівними матеріалами, світлинами, як документальними, так і постановчими й таким іншим. Назва інсталяції походить від онлайн-опитування, на яке наштовхнулися Білей і Радзішевський на початку розслідування негетеронормативності Шевченка.  

Варто на хвилинку затриматися на назві роботи, перш ніж заглибитися в її безпосередні складові. Сам митець запевняє, що не використовує слово «гей» в роботі, цитуючи енциклопедичні знання ерудита Даґласа Крімпа, який стверджував, як переказує Радзішевський, що «квір передує гомо».

В епоху Шевченка саме слово та підтекст його значення ще не були загальноприйняті; поет, митець і пожвавлювач українського духу жив з 1814-го по 1861-ий роки. Більше того, слово «гей», як дескриптор і/або класифікатор — це побічний продукт особливої західної теорії, яку, як певен Радзішевський, слід лише обережно вписувати в квір-наративи значно ширшого, неоднозначного світу. І справді, на думку митця, якщо замість цього дослідити, чи був Шевченко квір, «тоді починається ціла розмова».

Чутки навколо сексуальної орієнтації Шевченка циркулювали довший час, розбурхуючи цифровий світ. Ці чутки мали різнорідне походження, як-от: переважання жіночих інтонацій в текстах Шевченка, безліч чоловіків різного ступеню оголеності в його мистецьких роботах, а також характер його записів у щоденнику про дружбу з афроамериканським актором Айрою Олдріджем. Шевченко познайомився з Олдріджем в Санкт-Петербурзі та написав пастеллю його портрет. На загальну думку, протягом двох місяців, які вони провели разом, у них зародилася значна близькість, адже вони співали та через перекладачів вели розлогі розмови. Насправді ці чутки про Шевченка приписуються субкультурній царині, не проникаючи в популярний наратив про українського національного героя, попри їхню очевидність на поверхні цієї історії.

Подробиці роботи Радзішевського «Чи був Тарас Шевченко геєм?» насичені, навіть захоплюючі. У інсталяції вони не представлені ані хронологічно, ані почергово. Вони швидше збігаються та переплітаються, змішуючись і зливаючись воєдино. Ці деталі, як такі, було б неможливо описати поокремо, не нав’язуючи їм якогось штучного порядку. Ця складність виділити унікальні риси — свідчення спритності Радзішевського в нетривіальному зіставленні. У роботі про фігуру, що є всюдисущою для українського менталітету, бажання Радзішевського додавати, помножувати та підносити до певного ступеня освіжає, омолоджує та перероджує.

Кілька підрозділів роботи «Чи був Тарас Шевченко геєм?» представляють сучасних українських чоловіків, сфотографованих під природним світлом. Вони зображені в позах і поставах XIX століття, змальованих у гравюрах, ескізах і картинах Шевченка, біля яких вони й знаходяться. Культурній спільноті будуть знайомі деякі з них; обидва родом з Ужгороду Аттіла Гажлінскі та Даня Ковач. Останній, зі своїм густим волоссям, пронизливим поглядом і впорядкованими вусами та бородою, за словами Радзішевського, — «це і є реальність дев'ятнадцятого століття». Зважаючи на той факт, що Радзішевський був представлений Гажлінскі та Ковачу членами «Відкритої групи», з якими він мандрував, в тому числі і братом Дані Павлом Ковачем-молодшим, їхня поява водночас починає дискурс навколо зухвалості маскулінності в українському мистецтві сьогодні, так само як і дискурс навколо ієрархій та динаміки доступу до них, який постає перед іноземними митцями певної популярності по прибуттю в Україну.

Сучасні фігури, представлені в інсталяції, втілюють різне старіння Шевченка, якого регулярно сприймають або як символ вічної молодості, або як старого мудрого оракула — провідну зірку усіх початків і завершень. Моложава точка зору переважає в інтерпретації Радзішевського, як це заявлено в наявному персонажі третьої моделі з Ужгорода, друга Гажлінскі на ім’я Дені. 

Дені зображено напівоголеним із щетиною, що лише пробивається на підборідді. Його сіро-зелені очі виринають з-під зморшкуватих брів, а губи у нього міцно стулені. У його поставі немає нічого перебільшеного чи показового; він незворушний перед камерою та неоднозначний щодо ставлень або схильностей тих, хто за нею. Якщо коротко, він — принадна модель — загадкова, без зверхності чи жеманності.

Як і було згадано вище, ужгородці постають поруч із роботами Шевченка. Приміром, два портрети Дені накладені на копію Шевченкового «Не тополю высокую ...», видрукованого на червоному папері, та радянське зображення оркестру з кобзарів у народному вбранні, що виступають перед статуєю Шевченка. Світлину оркестра зображено у відкритій книзі. Зображення Дені розміщено у верхньому правому куті світлини оркестра так, що створюється враження, ніби його дельфійський погляд звернено до Шевченка на постаменті. На відміну від групи людей, похилену голову Дені не стиснуто червоним шаликом. Його портрет дублюється, мов закладка, займаючи своє місце в пропаганді, але й задаючи власний ритм. 

Під час інтерв’ю в своїй студії на початку жовтня Радзішевський сказав, що «через те, що я — квір-митець, через свій квір-почерк, все, що я роблю, стає квірним». Це разюче твердження, що свідчить про діяльність митця та видатну роль його підходу до роботи. У роботі «Чи був Тарас Шевченко геєм?» цей підхід відображається в обробці рясноти первинного та вторинного матеріалу авторства Шевченка та про Шевченка. Як знає кожен, хто хоч раз бував в українській книжковій крамниці чи на блошиному ринку, такого матеріалу завжди вдосталь. 

Радзішевський обирає, редагує та підсилює еґо Шевченка та його творчість у емоційних експонатах, «шукаючи в його поезії та картинах нові ключі інтерпретації, які поки що було непомічено» (Ґжеґожек). Оголений м’язистий чоловік, якого ми бачимо ззаду, випростався перед іншим оголеним чоловіком, що присів і сперся на землю, щоб не впасти. Той, що стоїть не тримає зброю, та не заносить руку, погрожуючи вдарити; він тримає руки за головою. Ця сцена справляє враження, ніби саме через того, що стоїть, другому довелося схилитися. У іншій роботі менш підтягнутий, втім все одно стрункий оголений чоловік сидить, поклавши руку на дерев’яну полицю та підібгавши ногу під себе. Це два малюнки Шевченка з набору робіт, створених у студії з натурників. На ще одному студійному малюнку митець зображає самого себе серед своїх моделей, він змальовує себе, змальовує їх, вказуючи на глибину усвідомлення своїх стосунків із ними.

Найбільш хвилююча робота Шевченка в інсталяції Радзішевського написана на папері тушшю і бістром в 1856-57-му роках, й увійшла в підручники історії під численними назвами, в тому числі серед інших «Кара колодкою», «Покараний солдат» та «У казармі, з колодкою в роті». У цьому тексті цю роботу називатимемо «Кара колодкою».

«Кара колодкою» — це одна з восьми робіт у серії «Притча про блудного сина», яка висміює суспільні крайнощі, в особливості — безпутність ділків із купецтва. Робота зображує напівоголеного молодика в обтислих штанях і черевиках у світлі невидимого сонця сепії. Рот йому заткнуто шматом деревини, руки зв’язано ззаду, а ноги розведено. Схоже, він напружений, проте не пручається; погляд його зведено до світла. Без сумніву, таке розташування має відношення до практик БДСМ. Фетишистську оптику підсилено розмитими фігурами та тканиною, якими Шевченко облямовує чоловіка з кляпом. Його вимушена постава в такій обстановці разюче провокативна.

«Кара колодкою» міститься в колекції Національного музею Тараса Шевченка, що знаходиться за рогом від Національного університету імені Тараса Шевченка, навпроти парку Тараса Шевченка на бульварі Тараса Шевченка в центральному, Шевченківському районі Києва. Вона не виставлена у постійній експозиції, яку Радзішевський відвідав підчас своєї резиденції, зімітувавши її зали у своєму показі. Ця постійна експозиція слідує власному взірцеві, в який посвячені, здається, лише працівники самого музею; кожна зала використовує власні експозиційні інструменти/технології та по-своєму співвідноситься з попередніми. Посмертна маска Шевченка представлена майже посередині виставки; відтоді й до кінця його відроджено у вигляді робіт, створених протягом життя. Дивакувата сценографія переконує, що історія Шевченка протистоїть класифікації. 

Історію Шевченка не обмежено студією чи позолоченою виставковою залою, вона сягає окопів і передових. Хоча Шевченко сам ніколи й не брав безпосередньої участі у військовому конфлікті, він писав солдатів. Більше того, його слова та образи були активно запозичені Збройними силами України та добровольчими батальйонами, включно з підрозділами, в яких патріотизм виявляють із ультра-націоналістичним запалом. У роботі «Чи був Тарас Шевченко геєм?» Радзішевський звертається до цієї тенденції, граючись зі значенням військової уніформи та заохочуючи індивідуальність тих, хто її носить. 

Придбати офіційне українське військове екіпірування надзвичайно легко, чим і скористався Радзішевський. Митець купив повноцінну уніформу у роздрібного продавця в Києві та сфотографував кількох чоловіків у ній. Інсталяція не розкриває, чи справді хтось із них служив у збройних силах; вірогідність або легітимність цього залишається на розсуд глядача. Одну з моделей знято на балконі. На деяких світлинах він в камуфляжі з голови до п’ят. На інших — лише в кашкеті. Але всюди він виглядає насупленим.

Ймовірно, найбільш переконлива складова роботи «Чи був Тарас Шевченко геєм?» — це особистий архів Артура (відомого як «Артурчик»), передової квір-фігури культурної спільноти України, який часто бував у домі, де жили Радзішевський зі своїми колегами по резиденції, ходив з ними на вечірки і таке інше. Білей натякнув Радзішевському, що Артурчик служив в ранзі капітана в українській армії та очолював військовий підрозділ у поточній війні на східному кордоні України. Артурчик дозволив Радзішевському долучити його особисті зображення певного періоду його життя до інсталяції. На відміну від усамітненого вищезгаданого солдата, ці світлини з низькою роздільною здатністю сповнені братерської близькості. 

Достатньо сказати, що «Чи був Тарас Шевченко геєм?» — це насичена робота, що складається з репродукцій, висловлень, компіляцій та інтерпретацій. Історія цієї виставки ускладнює її рясну внутрішню композицію. На сьогоднішній день роботу включили до складу двох виставок: «Дивовижна розгубленість» в галереї «Лавра» та The Power of Secrets в  Центрі сучасного мистецтва Zamek Ujazdowski. 

Місцезнаходження «Дивовижної розгубленості», виставки робіт, створених підчас резиденції FACE (ОБЛИЧЧЯ), повпливало на діяльність Радзішевського. Близькість галереї «Лавра» до місця православного паломництва — Києво-Печерської Лаври — та до українських владних установ здійснило тиск під час роботи та стала необхідною темою діалогу між митцем та його персонажами, дехто з яких відмовився від участі з метою безпеки. Зрештою, виставка відбулася без ускладнень, але обставини уже виявилися вагомими.

Включення роботи «Чи був Тарас Шевченко геєм?» до The Power of Secrets долучило Шевченка до діалогу з оригінальною когортою квір-персонажів, ідей та ідеалів. Виставка, куратором якої виступив Міхал Ґжеґожек, стала на сьогоднішній день найбільшим оглядом діяльності Радзішевського. У The Power of Secrets Шевченко опинився в безпосередній близькості з Євою Голушко, польською фізикинею, прихильницею принципів демократії, ключовою членкинею руху «Солідарність» і трансгендерною активісткою. «Чи був Тарас Шевченко геєм?» було розміщено в тому самому приміщенні, де й портрет Голушко на чотирьох панелях, яка пальцями показує знак перемоги, і тим самим — неписану історію легендарної особистості. У протилежному куті виставкової зали було розміщено світлини Радзішевського з серії «Invisible (Belarusian Queer History)» (2016) та фотографії Вольфґанґа Тілльманса квір-активістів із Санкт-Петербурга. Крім того, у The Power of Secrets Україну було представлено в усному переказі Міші Коптєва, самовченого дизайнера з Луганська, що з 1993-го року керував своїм славетним театром моди «Орхідея». 

У The Power of Secrets помітно представлено й живопис; на видноті виразна палітра Радзішевського, репрезентована в «Poczet» (2017), комплекті з двадцяти двох акрилових портретів видатних негетеронормативних фігур польської історії. «Poczet» широко експонувався та здобув щось на кшталт культового статусу. Кожен портрет виконано в авангардному, квазі-кубістському стилі; повна серія знаходиться в колекції Варшавського Музею сучасного мистецтва. 

Радзішевський вчився на митця, хоча всерйоз він повернувся до цього способу самовираження протягом останніх п’яти років. Його рішення так вчинити оберталося навколо мотивації «розповісти історії про минуле, […] для чого замало інформації, щоб зробити фільм», «спокусити та повпливати […] на так звану звичайну аудиторію», яка любить живопис, і дослідити, як по максимуму розповсюдити «роботи за межами галереї, щоб люди могли віднайти їх» в Інстаґрамі та інших соціальних мережах.

Палітра Радзішевського жвава, кричуща та екстравертна. За словами митця, «колір набув найбільшої ваги, щоб зробити їх [портрети] принадними для людей та вирізати їх із реалістичної форми живопису», в якій поки що зображували його персонажів, «граючись з ідеєю, що, якщо у вас є чорно-білі світлини чи репродукції історичних картин ХХ століття в підручнику», можна використати різкі кольори, щоб оживити їх для сьогодення. Митець зважає на попереднє визнання своїх персонажів, і, як наслідок, наскільки суб’єктивно він може їх зображувати. Він вказує на Карла Шимановскі, як людину, що запропонувала значну свободу; композитор початку ХХ століття користується істотною популярністю, тож Радзішевський міг далеко піти в своєму тлумаченні. У «Poczet» Шимановскі написаний в зелених і рожевих тонах. За твердженням Радзішевського, ця манера зображення таких фігур, як Шимановскі, стає способом «представити образ героя на власних умовах». Через те, що «Poczet» включає в себе виключно негетеронормативних постатей, ця серія використовує «підривну політичну» стратегію, щоб сформулювати та втілити квір-ідентичність. Тепер, коли ці роботи опинилися в колекції Музею сучасного мистецтва, вони стали невід’ємною частиною польського національного надбання. 

І тут пролягає місток до Лесі Українки. «Poczet» завершено, але у Радзішевського є нова відкрита серія портретів, що перейняла стиль «Poczet», щоб показати негетеронормативні ікони центру та сходу Європи. Портрет Українки перший у серії.

Українка насолоджується тим благородним світлом, що світить яскравіше, ніж призначене буквально всім українцям, крім Шевченка. Поетка та драматургиня, ще й політична, громадянська активістка та феміністка інтенсивно спілкувалася з письменниками її епохи, в тому числі з Марією Конопницькою, що представлена в «Poczet» та була вплутана в культурну війну сьогодення через те, що прогресивні мемознавці висміюють гомофобних праворадикалів із їхнім скандуванням слів інтелектуалки, що дуже ймовірно була лесбійкою чи бісексуалкою. Ігор Костецький та Юрій Степан Нестор Луцький, двоє канонічних українських літературознавців, припускали, що Українка перебувала у пристрасних стосунках із письменницею-модерністкою та феміністкою Ольгою Кобилянською, які сягали за межі дружби, незважаючи на те, що вони переважно жили поокремо через хвороби та інші обставини. Характер їхнього зв’язку відображено в листах, що дійшли до наших днів. 

Радзішевський змальовує Українку у червоній сукні на тлі кольору блакитного Твіттера. Навколо її шиї — фірмове біле намисто, а проділ у волоссі проходить рівно посередині. Її постава викликає повагу без зайвої претензійності. Її вік важко визначити; Радзішевський наділяє Українку справжнім безліттям. Вона вічна, але не зарозуміла, та вельми андрогінна. У підсумку враження таке, ніби лише вона знає саму себе, хоча аудиторія може — та й мусить — розглядати її в різних іпостасях. 

Виразна насиченість персонажів Радзішевського переконливо доводить, чому ці персонажі не є ані прісними, ані давноминулими. Зустрічі з Іґнасіо, Шевченком, Коптєвим, Українкою та їхніми партнерами й партнерками — це животворний досвід. Це родючий ґрунт для пустощів цієї роботи, поле, запилене обіцянками та можливостями, що видаються насущними, доступними та невичерпними. 

Невгамовний митець завжди в русі. Радзішевський в цьому русі не сам-один.


Переклад з англійської: Юрій МазурShare: