Між згадуванням і вигадуванням: голоси українських художниць на виставці в галереї Артсвіт

Віта Котик

5 липня в дніпровській галереї Артсвіт відбулося відкриття групової виставки сучасного мистецтва під назвою «Земля під нігтями нагадує мені запечену кров». В основі виставки об’єднуються голоси українських художниць Kinder Album, Анни Звягінцевої, Ольги Кузюри, Дарʼї Молокоєдової, Маргарити Половінко та Даші Чечушкової, які є учасницями проєкту Secondary Archive, що починався як спроба зафіксувати пряму мову мисткинь Центральної та Східної Європи, коли їхня роль у мистецькому середовищі все ще крихка. «Коли чоловіки починають війни, голоси жінок можуть ставати тихішими», — говорить у тексті до експозиції кураторка виставки Аля Сєгал.

Галерея Артсвіт планомірно працює з темою репрезентації жінок у мистецтві, тому ще з 2021 року в партнерстві з Фондом Катажини Козири досліджує практики художниць в Secondary Archive, до другої едиції якого доєдналася зі співпрацею і сама Сєгал.

Географія війни, вшита в контекст виставки, висвітлює різні досвіди її учасниць, багатьом з яких доводилося переміщатися на більш безпечні території країни,  міняти місце свого перебування відповідно до змін лінії фронту. Не виключено, що цей фактор міг вплинути на рішення організаторів виставки провести її в Києві (галерея The Naked Room), а вже потім у Дніпрі. Адже стоїть питання: де, зрештою, більш безпечно? Наскільки віддаленість від лінії фронту унеможливлює рівень загрози, коли ворог ще досі існує?

За декілька хвилин перед вернісажем я почула звуки, схожі на роботу ППО, і перевірила, чи не почався обстріл без попередження тривоги, адже в Дніпрі останнім часом, як і в багатьох інших українських містах, було неспокійно через російські атаки. Охоронець центру запевнив, що все в порядку, це був грім. Цікаво спостерігати, як нова реальність диктує зміну сенсів начебто таких простих і усталених побутових відчуттів. Однак у сьогоднішніх подіях приємного в цьому спостереженні мало.

Те саме відчуваю, коли читаю назву виставки, і підкріплюю спостереження історією її створення — нею Аля Сєгал ділиться в тексті концепції: «Я пораюся в маминому саду: допомагаю їй зі старими гілками вишень. Де нема цвіту та бруньок — ріж. Раніше мені боляче було навіть дивитися, як хтось підстригає дерева. Я йду в теплицю і пальцями висмикую траву поміж розсади. Під нігтями залишається земля. Я дивлюся на свої долоні і точно знаю, що вони вимазані ґрунтом. Та мої очі бачать запечену кров. [...] Я дивилася у вікно і бачила травневу блискавку. Я знала, що за нею послідує грім. Проте вуха мої чули вибух.»

Уявним мапуванням кордонів, ліній окупації та деокупації територій кураторка поєднує досвіди художниць у їхніх роздумах про дім, час та тяглість, спроби втримати крихке або зараз поки що недосяжне. Виставка розповідає про реальні колективні та персональні історії, з яких складаються життя поколінь українок — самих художниць, їхніх близьких, предків, що пережили окупацію, зберігали в собі свідчення воєн в Україні і поза її межами. Усі історії пов’язані між собою й об’єднані етнографічною прив’язкою до місць у різних регіонах країни. Вони несуть у собі глибинну пам’ять землі й ландшафту, повабу до ґрунтянства («ідею вкоріненості національного почуття в ландшафті», як писав у тексті до однієї зі своїх виставок художник Нікіта Кадан) та спраглість існувати попри й усупереч.

Сєгал зауважує, що деякі роботи є надто болючими у своїй актуальності, в той час, як котрісь із них можуть стати джерелом для особистої рефлексії. Однією з таких є робота художниці родом із Краматорська Дар’ї Молокоєдової «Скляна домівка» — будиночок, побудований мисткинею зі скляних уламків з шаром ґрунту всередині. Красномовний у єдності своїх суті та форми, цей крихкий об’єкт так само на крихти руйнує виплекане нам із дитинства і школи поняття «дім — моя фортеця». Розглядаючи цей конструкт сьогодні, усвідомлюємо наскільки тлінним є те, що називається домом, і наскільки безповоротним є відчуття загубленості без нього. Як і ставлення глядачів та рефлексії про травму, які щоразу трансформуються в свідомості та особистому сприйнятті цих констатацій, так і сам художній об’єкт трансформується протягом часу з моменту його створення: пухка під час першого експонування 2022 року земля усередині будиночку з часом стає сухою, репається тріщинами, збирається в грудки — піддається мінливості форми, що колись стала свіжою документацією втрати дому. На відміну від реального, будиночок художниці подорожує містами, релокується — як і спогади про рідні місця.

Про видозміни ландшафту через трагічність їх пере/усвідомлення говорить у своїх роботах криворізька художниця та волонтерка, яка займається медичною евакуацією першої ланки, Маргарита Половінко. Ледь впізнавані пересічному глядачеві вона кров’ю зображує пейзажі свого міста. Занедбані й покинуті дерева в парках Кривого Рогу стають для Половінко уособленням вивільнення, тоді як сад — вторгнення людського світу в світ природи, підпорядкування останнього. Про живу та болючу травму варто говорити матеріалом, вважає мисткиня, обґрунтовуючи свій вибір вираження власної історії-що-пишеться-кров’ю. І додає, що кольори застиглої крові нагадують їй колір руди, змішаної з землею її рідного регіону.

Суголосною хвилею зустрічаємо пейзаж Чорного моря у роботі «Скорботні прибоєм» художниці та учасниці тимчасового об’єднання СРЗ-2 в Одесі Даші Чешушкової. Миттєво і болісно зреагувавши на трагедію підриву Каховського водосховища в день поховання своєї бабусі під час повернення додому, мисткиня зображує уламки розбитого життя у примарному «мертвому» морі. Пам’ятник немоготі нагадує про невідворотність знищення і зникнення, а особиста біда художниці і глобальна сплутуються в одному потоці горя. Даша цитує та переінакшує назву есею одеського концептуаліста Юрія Лейдермана «Ті, що вешталися прибоєм» («Шлявшиеся прибоем» — рос.), акцентуючи на невідворотності змін у місцях, які для нас дорогі. В онімінні від усвідомлення трагедії руїни персонаж панорами в роботі художниці «всю ніч просидів на стільчику (382 рази, може більше)».

Як відчувають себе жінки в часи воєн, створених чоловіками, міркує львівська мисткиня Kinder Album. Під час створення робіт до цієї виставки вона працювала зі свідченнями проєкту «Меморіал», учасники якого збирають некрологи людей, що померли внаслідок російсько-української війни. Роботи художниці в експозиції посилюють міркування про роль жінки в історичні часи, вагу її приналежності до змін та виклики, з якими вона стикається. Циклічність і вічний рух — наскрізний наратив по-дитячому кольорових малюнків Kinder Album. Сильна жінка вимушена стати такою в умовах війни. Про це, зокрема, робота, де на пагорбі перед широким горизонтом зображені жінки з тотемами половецьких баб навколо. Вони виглядають своїх чоловіків, що мають повернутися з битви. Тут минуле та сьогодення змішались в одній емоції, в єдиній цілеспрямованій дії чекання.

На деконструкцію поняття жіночої сакральності натякає ще один проєкт Даші Молокоєдової «Вінок». Це інсталяція з дитячою фотографією художниці та вінком із квітами, зібраними зі скляних уламків. На стіні висить традиційна в період дитинства мисткині знимка зі вставками за допомогою фотошопу: на ній художниця — маленька дівчинка у вінку з ромашками, яких насправді там не було в момент зйомки. Промінь прожектора освітлює скляний вінок, утворюючи великий квітковий німб на стіні з фотографією.

В цьому об’єкті Молокоєдова так само, як і Kinder Album, звертається до фольклорної традиції, адже практика використання для вінка тої чи іншої квітки несла в собі символи побутового становища жінки, її сімейного стану, ставала символом захисту для неї. Якщо лілії означали цнотливість дівчини, а волошки впліталися як знак відданості й туги за коханим, то який внутрішній стан власниці символізуватиме вінок зі скла? І «Вінок» Молокоєдової, і половецькі баби та жінки Kinder Album в різних залах галереї спрямовані в одну сторону як певний акт солідарності чеканню, існуванню та співбуттю незалежно від часу й обставин.

Відлунюючи в експозиції невидимим-нечутним шепотом про сакральне та віковічне заземлення й укорінення, зв’язок із природою постає скульптура Kinder Album «Алегорія життя»: частина стовбура дерева, що її знайшла і використала у роботі художниця, явно нагадує нижню частину тулуба та стегон жінки, до якого Kinder додала керамічний жіночий бюст. Замість голови в ньому неначе проростають гілки. В умовах війни скульптура людської подоби без певних частин тіла нагадує скоріше болісний досвід ампутацій, аніж більш звичні нам асоціативно класичні статуї античності.

У своєму проєкті-дослідженні художниця зі Львівщини Ольга Кузюра звертається до північного регіону країни — Чернігівщини, звідки походить частина родини Ольги. Кузюра в своїй практиці працює з відбитками архітектурних форм, вивчає географію різних спільнот, а також історичну тяглість місць. Співпрацюючи з ГО «Північна Культурна Столиця», яка збирає та архівує свідчення жінок, що пережили окупацію та деокупацію Чернігівщини, мисткиня вирушає в експедицію, щоб пройти своєрідний маршрут пам’яті. Вона вивчає історії жительок села про досвід війни, дізнаючись, що вже багато доріг, заповідних стежок і шляхів, які з’єднують село з іншими населеними пунктами, знищено та стерто з ландшафту. Кузюра занурюється в особисті розповіді минулого і теперішнього, відновлює лінії частин доріг та пов’язані з ними історії людей, що пережили голод, війни та втрати. Кураторка Аля Сєгал закликає вже сьогодні формувати способи пам’ятання про події, що відбуваються тут і зараз, адже зараз поступово створюється міфологізація цих подій, що може спричинити розтерті межі між згадуванням і вигадуванням.

Під час подорожі досліджуваною місцевістю художниця робила зліпки архітектурних форм хат, парканів, мостів, які зустрічала на своєму шляху. З цих фрагментів була створена робота «Неопалима» — двохметровий у висоту образ ікони Божої Матері, що не згорає серед полум’я навколо неї. Ідея вибору ікони «Неопалима Купина» символічна — українці на Чернігівщині плекають її і вважають своїм оберегом від пожеж та інших небезпек. Папір, з якого створені частини роботи — крихкий матеріал (безсилий перед вогнем), як і пам’ять. У цій дуальності форми та змісту відчуваємо зміцнення і захищеність, народження того, що не має згоріти. А самі фрагменти зруйнованого поєднуються та перероджуються у щось близьке до вічного.

Ніби на межі між двома залами виставки — робота Анни Звягінцевої «Маленька солодощ». Інсталяція з кишеньковим іграшковими будиночком та кольоровими саморобними цукерками приваблює увагу дитячою легкістю, але, звісно ж, лише на перший погляд. З тексту до проєкту дізнаємося історію Едіт Еґер — єврейки, яка пережила голокост і концтабір під час Другої світової війни. У день визволення з табору американський солдат поклав знесиленій та виснаженій від голоду Едіт декілька різнокольорових цукерок до рота, після чого жінка прийшла до тями: «Зʼявляється слюна, і я відчуваю солодощ. Смак шоколаду. Я памʼятаю, як називається цей смак. Завжди носіть з собою яку-небудь маленьку солодощ*, – казав мій батько. Ось і вона.» Смак солодощі несе для неї звістку перемоги у війні, надію на порятунок. Художниця символічно зауважує, що її дідусь теж так говорив. На думку спадає згадка про генетичну пам’ять поколінь українців, що окреслює наше шанобливе ставлення до їжі.

Мисткиня дивиться у майбутнє з турботою і надією: вона готує власноруч створені цукерки, якими на виставці можна пригоститися чи взяти собі як символ сподівання і віри в перемогу. Ми не знаємо, можливо, хтось свого часу принесе нам цю солодощ, а можливо ми створимо її для себе самі.

Зрештою, практика кожної з художниць перетинається з різними досвідами перебування біля чи на лінії фронту, тим самим нагадуючи, що загроза досі не минула. 

Наш голос зараз захищають як чоловіки, так і жінки. Однак, ще, мабуть, підсвідомо можна почати міркувати про питання щодо відсутності чоловічих голосів на виставці, адже вони мають таке ж право бути почутими сьогодні. Проте історія цієї експозиції, як зрештою і багатьох інших, дає можливість помітити окремий запит та вразливість кожної з імовірних груп, кожну з окремих історій, що їх промовляють як живі, так і мертві, як пише кураторка в тексті до виставки. 

Якщо можеш бути почутим — говори. Шість художниць на виставці отримали можливість говорити за себе та інших, і, мабуть, чути їх, повʼязувати їхні досвіди з особистим та зберігати ці спогади — те, що допоможе колись не загубитись у непамʼятстві.

Цей матеріал створений за ініціативи організаторів виставки «Земля під нігтями нагадує мені запечену кров» в галереї Артсвіт (Дніпро) та за підтримки фонду «Партнерство за сильну Україну». Виставка триватиме до 5 жовтня 2024 року.
 

To read more articles about contemporary art please support Artslooker on  Patreon

Share: