«Часу втраченого немає». Віктор Покиданець про своє рішення жити у Миколаєві, про тамтешню мистецьку ситуації та резиденціїю BIRUCHIY.

Існуючий вже 15 років міжнародний симпозіум сучасного мистецтва BIRUCHIY розпочинався на однойменному півострові, але згодом став проводити резиденції в інших містах та навіть країнах. Нинішній зібрав художників з України, Білорусі та Іспанії у містечку Приморськ Запорізької області. Куратор резиденції Костянтин Дорошенко запропонував учасникам тему «Невтрачений час» як можливість подумати про персональну та національну історію. 17 вересня, у день 200-річчя Приморська, виставка за підсумками симпозіуму відкрилася у тамтешньому Будинку культури, а звідти вирушила до Туристичного інформаційного центру Запоріжжя. ArtsLooker скористався можливістю поговорити з багаторічним резидентом BIRUCHIY Віктором Покиданцем, який віддає перевагу столиці Миколаїв.
 

Будучи художником національного масштабу та популярності, ви продовжуєте жити та працювати у Миколаєві. Чому?

Ще 10 років тому важко було бути художником і жити не в столиці. Щоб тебе показували та бачили, треба було тусуватися у Києві. Я, до речі, 10 років там прожив у 90-ті. Але зараз завдяки інтернету такий час, що можна жити хоч на безлюдному острові і зв'язуватися зі своїми менеджерами, галеристами, пересилати поштою роботи. Зв'язок же скрізь є. Місце, на мою думку, вже не має значення. Приїхати раз на рік, зробити виставку, показати пику – можна.

А туси вже менше мають значення, аніж колись. У 90-х було важливо. Це тертка, майстерні в одному місці, на БЖ, Паризька комуна... Все вариться, кипить, все один на одного впливали, сперечалися: «Ти не вмієш, ти дурень», «Ні, я вмію!» Це допомагало. Але змінився час. Зараз роботи своїх товаришів, когось, кого ти любиш, можна подивитися миттєво, навіть останні. Миколаїв не моє рідне місто, я із Тернопільської області. Але в Миколаєві є Дніпро-Бузький лиман і мене він дуже надихає. У мене там будиночок – з одного боку Дніпро, тут – Південний Буг, вони зливаються разом та переходять у Чорне море. Це дуже хвилююче, я там цілу серію робіт у цьому будиночку, зробив. І це тримає. У Києві такого немає. У Києві: тусовочка, там попили у барі, щось розповіли, посміялися – довкола асфальт, метро. І мама моя у Миколаєві померла. Я повернувся з Києва її поховати. Так звик там, що не захотілося повертатися. І я зрозумів, що мені вже не треба.
 

Миколаїв залишається містом, де місцеве мистецтво не надто помітне. Він не сформував місцевих арт-тусівок, своїх рухів, на відміну, наприклад, від Херсона, не кажучи вже про Одесу. Чому?

Це правда. Херсон – година їзди від нас, але вони мають чудову тусовочку сучасного мистецтва. А у нас не склалося, і мені навіть важко відповісти чому. У нас була компанія 3-4 особи, ми робили проекти, виставки. Частково для того, щоб залучити молодих людей, але так 4-5 людей залишилося. Ми виставляємо свої роботи, комусь подобається – підключайтеся, давайте взаємодіяти. Але не спрацювало. Не знаю, може, нам активнішим треба бути?

У нас з'явилася ціла група гарних сучасних фотографів. Але вони тусуються або в Києві, або в країнах Балтії, десь. А в себе майже нічого не виставляють. Але вони якось знайшли один одного та роблять чудові фотографії. Мельниченко Сергій організував групу «МІФ», і вони створюють в області фотографії цікаві речі. Ми товаришуємо, але в Миколаєві немає щоденної тусовочки, середовища, руху. Зробили щось — і відвезли в інше місце.

У 2019 році ви організували проект «Миколаївський арт-пром: секретні заводи», зібравши художників із різних регіонів України для взаємодії з індустріальними просторами. Як сьогодні бачите його результати і чи чекати нам на продовження?

Починалося дуже добре, ми зробили 3 сезони і навіть оформили їх у єдиний каталог. Андрій Вадатурський, відомий бізнесмен, допомагав нам, дав грошей на захід, на каталог, рекламу. Виставки зробили гарні, і митці до нас класні приїхали. Але накрило нас карантином. Можна було зробити виставку, але ми вирішили почекати, поки закінчаться всі ці маски та черги.

До речі, до попереднього питання – тоді нам доводилося більше чужих художників, ніж своїх запрошувати. Ми сподівалися, що наші побачать і підтягнуться. У нас також з'явиться резиденція, прийдуть молоді хлопці. Але ні, всі намагаються чухнути кудись подалі. Один-два підтяглися, але потім кудись зникли.
 

У міжнародному симпозіумі сучасного мистецтва BIRUCHIY ви берете участь багато років. Що це означає для вас?

Я так звик до нього, що в мене навіть виробився інстинкт, цикл. Знаєте, коли настає осінь, перелітні птахи відчувають, що їм час. Лебеді збираються і летять у далекі краї. Так і в мене – збираюсь на BIRUCHIY. Я практично з першого симпозіуму з ними брав участь не у всіх, але в більшості. Для мене це більше, ніж мистецтво. Мені навіть не важливо – напишу я хорошу роботу, чи не дуже. Головне – все, я вже прилетів і відпочиваю по-справжньому. Я люблю цю атмосферу. Де б не проходив BIRUCHIY — це місце сили.
 

Який сенс ви бачите у темі нинішнього симпозіуму «Невтрачений час»?

Хороша тема, універсальна, та що дає свободу. Ось на тему втраченого часу абсолютно марно думати: «Якби я зробив так, пішов туди і т.д., було б все інакше». Часу втраченого немає, якщо щось не сталося, отже, так треба було. Ось є – бери та роби. Не вийшло? Значить так потрібно. А якщо думати про якісь історичні речі, то це взагалі зайве.

Які роботи ви представляєте у рамках нинішньої резиденції?

Я тут зробив об'єкт "Ping pong time", використавши ракетки для цієї гри. Наші взаємини згодом схожі на пінг-понг. Щось, що хотілося б забути, повертається до нас через роки, змушує вирішувати завдання, від яких ми відвернулися. Щось ми, як м'ячик, закидаємо у майбутнє, отримуючи від нього відповідь, як від спаринг-партнера. Пінг-понг я люблю, і на симпозіумі є чудові партнери з гри. З Іллею Ісуповим ми ведемо матч, який триває вже роки. А цього разу до гри підключилися Володя Будніков та його дочка Настя.