Багато запитань про ритуал та рутину

30 жовтня, 2020
Станіслав Турина. Матерям присвячується. 2013—продовжується. Фото: Роман Скрипник та Катя Старокольцева-Скрипник


З 4 вересня по 25 вересня в галереї Артсвіт в місті Дніпро пройшла виставка під назвою “Чи дорівнює ритуал рутині?”. Виставка стала результатом кураторської резиденції під керівництвом Тетяни Кочубінської за підтримки Українського культурного фонду. Учасниці резиденції — Катерина Цигикало (Київ), Настя Хлестова (Харків), Марія Целоева (Одеса) і Софія Короткевич (Львів).

Кураторська резиденція — не найпоширеніше явище в українських реаліях. Звітні виставки кураторських резиденцій або кураторських колективів це завжди досить багатообіцяючі події, так як тут немає місця випадковостям: концепція вичитана десятки разів, наратив і експозиція захищені днями обговорень, а вибір художників проведений максимально скрупульозно та підтверджений усіма учасниками проєкту.

Відправною точкою обговорення теми виставки став тривалий перформанс польського художника Вальдемара Татарчука «Зробіть фото з польським художником, можливо це в останній раз»¹. У своєму перформансі Татарчук десятки разів повторював одну й ту ж дію — що стала рутинною для самого художника, але залишилась ритуальною для кожного, хто фотографувався з ним. За словами кураторок, тема виставки спочатку була пов'язана з роздумами виключно про художній процес, про те, що є ритуального та сакрального в роботі художника і яким чином цей процес може набувати рутинні відтінки. Згодом обговорень ця тема захопила не тільки художні аспекти, але і побутові.

“Потрібно побудувати робочу рутину — потрібно мати можливість дивувати самого себе і, в першу чергу, мати можливість робити помилки”²
— так якось сказала британська художниця Бріджет Райлі³, описуючи свій робочий процес створення полотен.

Так склалося, що в нашому суспільстві не залишилося місця богу, але все ще залишається місце сакральному й трепетному відношенню до містерії створення мистецтва. Чому так? Кому це вигідно? Можливо, у художників навіть зараз є страх того, що мистецтво можна буде розшифрувати та відтворити? Чи є це страхом технічної відтворюваності? Наскільки свідомо підходить художник до рітуалізаціі мистецтва?
Ольга Кузюра. Втрачена присутність. 2016-2020. Фото: Роман Скрипник та Катя Старокольцева-Скрипник

На першому поверсі виставки виражені загальні роздуми про рутину крізь призму часу. Біля тексту концепції виставки поміщена перша робота — художника-концептуаліста родом з Харкова Вагріча Бахчаняня "Ні дня без рядка" (1995). Робота Бахчаняна складається з декількох аркушів паперу із записами, які він робив кожен день протягом 1995 року. Практиці "художника слова" властива монотонна повторювана діяльність, що часто пов'язана з текстом. Ця робота є вступною та досить ілюстративною: тут буквально рутинне повторення стає ритуальною дією створення художнього твору. Вся стіна навпроти роботи Вагріча Бахчаняна заповнена паперовими відбитками архітектурних елементів львівських будівель періоду Австро-Угорської забудови. Це робота львівської художниці Ольги Кузюри "Втрачена присутність" (2016-2020), виконана в техніці "сліпого тиснення". Тут також існує загравання з часом: здавалося б крихкий і недовговічний матеріал — папір — в даному випадку є капсулою часу, що зберігає пам'ять про історичну забудову, колись капітальну та фундаментальну.

Віталій Кохан. Рука, пісок та відображення. 2013. Фото: Роман Скрипник та Катя Старокольцева-Скрипник

Центральну частину експозиції першого поверху займає складна по конструкції інсталяція харківського художника Віталія Кохана "Рука, пісок та відображення" (2013). На підвішений до стелі, заповнений піском підодіяльник проектується зациклене відео руки художника, що висипає пісок. З підвішеного підодіяльника теж сиплеться пісок. Шум піску підсилює мікрофон, що стоїть біля підодіяльника. Під сходами поруч стоїть колонка, що видає шум насипання піску, а на колонці стоїть круглий таз з водою. Над тазом знаходиться мерехтлива в такт шуму піску кругла проєкція відео води з лебедями, нібито відображення води в тазі. В даному контексті роботу Віталія Кохана можна розглядати як роботу про суміш реальності та сну, міфу, а також про час, який може ці поняття розділяти. Відео зациклено і тому здається, що пісок сиплеться вічно. Але в реальності це не так і глядач розуміє, що пісок скоро повністю висипется. За рахунок повторення відео цей процес здається нескінченним — спроба обдурити рутину. А якщо зробити це відео більш реалістичним? Якщо художник буде відволікатися на те, щоб взяти нову жменю піску? Чи перетвориться тоді цей процес з магічної медитативної дії в монотонну рутину нудної та передбачуваної реальності?

Чи існує якесь певне число повторень сакральної дії, після скоєння якого ця дія перетвориться на рутину?


Простір першого поверху є медитативним запрошенням до роздумів, поетичним промо другої частини виставки. На другому поверсі розташовані роботи художників, що розповідають про персональні історії, про особисте сприйняття різних аспектів термінів "рутина" та "ритуал". Під час переміщення з медитативного, споглядального простору першого розділу виставки в більш персональну другу, глядача супроводжують шість коротких відео художниці Каті Лесів. У них чоловік проводить церемонію заварювання кави. Рутинний побутової ритуал, однак водночас сакральний для головного героя відео.

Монотонні рутинні дії зазвичай пов'язані з щоденними обов'язками: робочими та домашніми, та в цілому з темою праці. На другому поверсі ці теми переплітаються, а роботи часто римуються один з одним. Згадуючи тему праці можна говорити про рутинну роботу найнятого працівника, про бюрократію, а також про побутову, домашню, часто невидиму працю.

На другому поверсі глядача зустрічають роботи Юлії Беляєвої — скульптури працівників із серії "Робочий клас" (2017-2020), надруковані на 3D принтері. Сусідня робота художниці Марії Куликовської "Конституція президентки Криму" (2020) розповідає про довгий бюрократичний процес оформлення документів і про спробу художниці цей процес романтизувати. Навпроти — робота Олексія Сая "Заяви" (2016), що складається з 19 аркушів заяв безліч разів написаних одне на інше. Поруч із заявами знаходиться абстрактна робота Володимира Цюпко, що складається з безлічі чорних крапок на білому тлі.
Марія Куліковська. Конституція президентки Криму. 2020. Фото: Роман Скрипник та Катя Старокольцева-Скрипник

Тема праці також зачіпає тему домашніх обов'язків, зазвичай нерозривно пов'язаних з темою невидимої жіночої праці. Рутинне та медитативне створення текстильних робіт часто є основним медіумом художниць, що оповідають про нерівноправність. Але в даному випадку з текстилем працює художник — Станіслав Туріна та створює роботу "Матерям присвячується" (2013-триває). Ця робота перебуває в процесі створення — протягом останніх кількох років Турина в'яже килим з одягу, яку носив він сам, або ж носили його близькі.

Виставку завершує кімната, яка зазвичай використовується галереєю в якості простору для висловлювань молодих художників. На виставці "Чи дорівнює ритуал рутині?" ця кімната стає останньою главою експозиції, де розташовані три роботи. Робота Анни Звягінцевої на цій виставці формально римується з роботою Станіслава Турині: це теж робота з текстилем, присвячена темі материнства. На відміну від роботи Турини, художниця створює вишивку на тканині не вручну, а за допомогою машинної праці.

Наступна робота — ще один твір Віталія Кохана "Стрибки" (2015). На відео невідома жінка робить монотонні стрибки на батуті на тлі Альпійських гір і живописного швейцарського озера. Батут знаходиться на дощатому настилі над водою і один необережний рух може змусити героїню зануритися в холодне озеро. Глядачеві залишається тільки здогадуватися про причини скоєння жінкою цієї монотонної дії. Рутина це для жінки або ритуал?

Завершальна робота в просторі кімнати — серія фотографій, які створила під час свого перебування на резиденції в Польщі художниця з Харкова Оля Федорова. Тут представлені фотографії зап'ястя художниці, на якому вона записувала польські слова, що асоціювалися у неї з прожитим днем. Художниця дописувала кожен день нове слово, а старі давно написані слова поступово стиралися, символізуючи недовговічність пам'яті. Ця робота римується з роботою Вагріча Бахчаняня, створюючи таким чином цикл повторюваних записів в якості мистецьких проєктів.
Анна Звягінцева. Одиночні записи. 2016. Фото: Роман Скрипник та Катя Старокольцева-Скрипник


Якщо звернутися до психології, то повторювальні ритуальні дії є певною традицією, яка захищає людину від неврозів, а отже захищає від страхів. Рутинні дії допомагають відчути стабільність і контроль над власним життям. В рутині, в ритуалі можна сховатися, врятуватися, знайти заспокоєння. Рутина пов'язана з життєвою матеріальною необхідністю, дисципліною, ритуал — з підсвідомим. Наскільки рутинне мистецтво практично та терапевтично?

Історично ритуал відноситься до релігійних практик, і хоча бог, як ми пам'ятаємо, начебто вже помер, потреба людини до ритуальних практик залишилася. У процесі секуляризації ритуал трансформувався та прийняв нові форми. Або він все ще знаходиться в пошуку нових форм? Що є ритуалом тепер? Чи можна рутину назвати сучасним ритуалом? Чи можна обожити побут або працю?

Дозволю собі припустити, що найчастіше в мистецтві тема ритуалу піднімається в перформативних роботах. Перформанс часто є монотонним, іноді повторюється, і в цілому перегукується з театральними практиками, а ті, в свою чергу, — з ритуальним відтворенням міфологічного сюжету. Тому, в даному випадку, керуючись формулою Маршала Маклюена, часто медіум диктує художнику тему, або ж тема вибирає медіум. На виставці "Чи дорівнює ритуал рутині?" в реальному часі був відтворений тільки один перформанс — "Відкриття" Сергія Попова (2015), який стався під час відкриття виставки 4 вересня 2020. Під час перформансу Попов здійснював рутинну дію, що часто відбувається на відкриттях виставок, — відкриття пляшок шампанського під час підготовки фуршету. Але робив це художник з великим розмахом, розпорошуючи піну на найближчих глядачів. Сам перформанс зачаровує лаконічністю жесту — тут сходяться і ритуал і рутина, та й контекст настільки близький кожному присутньому в цьому місці.

Створення творчого або креативного контенту має на увазі якусь дисципліну, рутинні дії. У сьогоднішньому світі кожен повинен бути одночасно і ефективним, проактивним і досить глибоким для створення рефлексії потрібного рівня. І все ж, відкриття виставки — це ритуал або рутина?Share: