Ательєнормально: мистецтво, яке долає кордони

«Мистецтво, яке долає кордони. Дуже різні кордони» — так київське ательєнормально описує результати своєї 10-тижневої резиденції, протягом якої його художники обмінювались досвідом із колегами з кельнської майстерні KAT18. Презентація цих результатів відбулась 16 вересня в режимі онлайн-розпаковки: митці з Києва та Кельна обмінялись своїми творами через поштові відправлення та розпаковували їх, формуючи експозиції та транслюючи цей процес учасникам з іншого міста та всім охочим глядачам.
 
Ательєнормально — це спільнота, яка об’єднує митців із синдромом Дауна та без нього у форматі спільної майстерні. Вона з’явилась у 2018 році як стале продовження серії інклюзивних воркшопів ініційованих Goete-Institut Ukraine, що відкрили в Україні тему художнього осмислення життя людей із трисомією 21-ї хромосоми та їх включеності у публічний простір. Майстерня складається з 18 художників різного віку, досвіду та рівня підготовки, де кожний є і вчителем, і учнем. Більш досвідчені колеги виступають тут асистентами для майстрів-початківців, допомагаючи їм підібрати матеріал та віднайти зв’язок між цим матеріалом і темою їх роботи. В той же час, вони й самі навчаються у майстрів, яким асистують: спостереження за їх творчими рішеннями допомагає художникам переоцінити власну практику та поглянути на неї з іншої перспективи.

За усталеною арт-термінологією, художні практики людей із синдромом Дауна відносять до аутсайдерського мистецтва. Цей парасольковий термін покриває роботу митців, які так чи інакше не вписуються у спільноту професійних художників та не сприймають себе частиною середовища інституційного мистецтва. Традиційно, до «аутсайду» зараховують творчість людей із психічними розладами, дитяче мистецтво, мистецтво самоуків та різноманітні вернакулярні практики. Протягом тривалого часу дослідники намагались виділити певні стилістичні особливості аутсайдерського мистецтва. Наприклад, Жан Дюбюффе, — художник, що залучив аутсайдерські практики до сфери уваги арт-дослідників, — вирізняв у них такі риси, як нехтування перспективою, масштабом, пропорціями й природністю кольорів, поєднання зображення та тексту, використання знайдених неконвенційних матеріалів. А його наступник Роже Кардінал, що ввів в обіг термін «аутсайдерське мистецтво», вважав характерними рисами щільну орнаментацію, заповнення усього вільного простору, обсесивно повторювані патерни й розташування зображення між фігуративністю та декоративністю.¹

Проте певним консенсусом сучасних досліджень аутсайдерських практик є думка, що перелік стилістичних особливостей не може бути визначальним для зарахування митця до «аутсайдерів», адже, наприклад, чи не всі перелічені вище риси притаманні роботам художників-модерністів, які свідомо порушували академічні конвенції у пошуках нової виразності. У 1930х нацистська пропаганда маркувала творчість цих художників як «дегенеративне мистецтво», ставлячи знак рівності між академічним каноном та психічною нормою. У свою чергу, художники звертались до поза-канонічного «наївного», «примітивного», «дитячого», «випадкового», «абстрактного» мистецтва, намагаючись вислизати з лещат нормалізуючого просвітницького проєкту, що призвів до страхіть 20 століття — і згодом самі увійшли в канон мистецтва модерну та стали стовідсотковими «інсайдерами».  

Отже, якщо винести за дужки стилістичні характеристики, то видається, ніби визначальною рисою для зарахування художника до «аутсайдерів» має бути його «маргінальність» стосовно соціуму в цілому та арт-спільноти зокрема. Це соціально-біологічне забарвлення споріднює концепт «аутсайдерське мистецтво» із такими поняттями як «Гарлемський ренесанс», що об’єднує стилістично різноманітну творчість чорношкірих художників, поетів та музикантів, які займали маргіналізоване становище у білому суспільстві США 1920х-30х, або «жіноче мистецтво», яке апелює до певної маргіналізованої жіночої оптики, інакшої щодо домінантного «чоловічого погляду». 

Проте таке розуміння аутсайдерського мистецтва також є проблематичним. З одного боку, частина митців, яких традиційно зараховують до «аутсайдерів», є цілком успішними та визнаними арт-спільнотою художниками. Класичним прикладом тут може бути той самий Жан Дюбюффе — чи не найвизначніший митець повоєнної Франції, який настільки старанно наслідував манеру художників-«аутсайдерів», захоплюючись їх оригінальністю, що був неодноразово звинувачений у плагіаті. З іншого боку, що важливіше, арт-середовище поступово стає все більш інклюзивним, і мистецтво «аутсайдерів» вже є представленим на найвищих його рівнях, включно із Документою та Венеційською бієнале.² Повертаючись до практики ательєнормально, — якщо поглянути, наприклад, на портфоліо Євгена Голубєнцева, одного з учасників ательє, то ми побачимо ряд персональних і групових виставок та участь в основному проєкті Венеційської бієнале — цілком легітимні маркери успішності художника. То чи буде доречним зараховувати його творчість до аутсайдерського мистецтва лише через певні біологічні особливості його організму? 

Втім, традиція іншування мистецтва «аутсайдерів» має тяглість, яка і досі часто відбивається навіть на рівні назв інституцій та проєктів. Журнали Out of Art, Raw Vision, ярмарка Outsider Art Fair, музей Museum of Naïve and Marginal Art — усі ці назви вказують на розташування «ззовні», за межами певної «норми». Натомість назва ательєнормально працює у діаметрально зворотному напрямку, деекзотизуючи творчість митців із синдромом Дауна, вводячи її у простір звичного та повсякденного. В українських реаліях ця назва звучить майже виклично, адже люди з трисомією фактично вилучені з нашого публічного простору, і на побутовому рівні ми все ще ставимося до них як до «хворих», «вічних дітей», «інвалідів». Саме тому ми дивуємося, коли дізнаємося, що люди із синдромом Дауна можуть серйозно займатися мистецтвом (а не арт-терапією), та ще й осмислювати в ньому цілком «дорослі» теми. 

Нехтуючи цим контекстом, ательєнормально формує егалітарне середовище, де нікого не цікавлять діагнози колег, та пропонує нам подолати кордони стигматизації й спробувати подивитись на роботу майстрів не як на мистецтво «аутсайдерів», а просто як на мистецтво. У серпні 2019 художники ательє провели свою першу виставку у київській галереї The Naked Room, а цього року вони мали їхати в Кельн, щоб працювати спільно з учасниками інклюзивної майстерні KAT18, а потім запросити їх до себе. Втім, карантинний режим вніс свої корективи, і замість виїзних резиденцій, художники протягом 10 тижнів працювали у спільній інтернет-студії. Ця віртуальна майстерня стала простором вільного спілкування на такі складні екзистенційні теми як природа життя, страх, кохання, віра і смерть, а також місцем обговорення специфіки суспільства, культури та природного середовища обох країн. Художники обмінювались думками щодо своїх візуальних практик та працювали над власними проєктами, натхненними цими обговореннями.

Під час фінальної «виставки-розпаковки», ательєнормально та KAT18 представили по 5 проєктів, які, через обмін поштовим відправленням, опинились у просторі дружніх майстерень, безперешкодно долаючи фізичні кордони, що стали на заваді подорожей самих митців. Художники-асистенти (Стас Туріна і Риба Вернер в Києві та Камілло Греве і Лена Софі Біт у Кельні) розпаковували роботи, демонстрували їх на камеру й просили авторів в онлайн-режимі прокоментувати свої проєкти та визначити для них місце у просторі майстерні. Поєднання цих проєктів із роботами, вже присутніми у цьому просторі, часто досить цікаво висвітлювало нові сенси обох творів, порушуючи кордони попередніх інтерпретацій.

Від кельнської майстерні KAT18, свої роботи представили Ніко Рендель, Анна Росса та Сюзанна Кюмпель. Анна Росса надіслала два рисунки: портрет Каті де Браганца (керівниці науково-дослідного проєкту TOUCHDOWN21, що координувала цю резиденцію та співпрацювала із попередніми проєктами майстерні KAT18) та автопортрет із зображенням похорону своїх батьків. Також Анна надіслала пакунок із морквяним тортом — яскравий малюнок цього торта її ж авторства висить на стіні кельнської майстерні (ця майстерня розташована у спільному просторі із кав’ярнею, тож мотив поєднання мистецтва та їжі вигулькуватиме постійно). Крім торта, німецькі художники запропонували київським колегам ще два «знайдені об’єкти»: Ніко Рендель надіслав в’язку салату, яку попросив повісити над дверима київського ательє. За його розповіддю, салат відсилає до анекдоту про сина, який дуже хотів щось сказати батькові під час обіду, але той не дозволяв йому говорити за їжею. Коли ж обід скінчився, виявилось, що син хотів попередити батька про гусінь у його салаті. Кулінарна тема тут поєднується із питанням доречності (доречності вчасного вислову, доречності салату над дверима), а також із темою ієрархії — у стосунках між батьками та дітьми, у патерналістському ставленні суспільства до людей із трисомією. Ще один об’єкт надіслала Сюзанна Кюмпель: художниця зібрала обгортки українських журналів «Телескоп» та «Теленеделя» із зображеннями медійних персон. Цей об’єкт відсилає до її персонального захоплення журналами, що присвячені телебаченню, до знаходження спільних точок дотику в різних культурах, а також до розповіді художниці про своє гіпотетичне останнє побажання перед смертю — отримати німецький ТБ-журнал «Hörzu». У просторі київської майстерні її роботу розташували поруч із твором Євгена Голубєнцева, присвяченого темі цвинтарів та поховання.

У свою чергу, майстерня KAT18 розпакувала роботи чотирьох київських художників ательєнормально: Євгена Голубєнцева, Олександра Стешенка, Анни Сапон та Валентина Радченка. Подібно до німецької колежанки, Євген Голубєнцев надіслав малюнок із портретом Каті де Браганца. Ще один малюнок (натюрморт із вікном та квітами) передала Анна Сапон — вона попросила зробити на стіні кельнської майстерні «золоту» рамку для цієї роботи. У таку ж рамку Анна запропонувала розмістити ще один свій твір: вірш про стиліста-художника та художні матеріали, який вона написала у трьох формах: від руки, надрукований та перекладений німецькою мовою. Це однакове оформлення двох зовсім різних за звичною нам класифікацією творів змушує замислитись про умовність жанрових кордонів у мистецтві та вміння виходити за їх межі. Олександр Стешенко також надіслав німецьким колегам текстовий твір — двомовний сценарій моновистави під назвою «Шалена жінка». Долаючи кордони гендерних упереджень, автор виступає від імені протагоністки-психотерапевтки Вікторії, — яку він емпатично зображує у вирі родинної сварки із чоловіком через буденні проблеми з грошима, алкоголем та дитиною. Безсилість лікарки у намаганні розібратися з проблемами у власній родині навіює думки про непридатність суто медичного погляду на формування уявлень про нормальне та про одвічний заклик до лікарів cura te ipsum³. Останньою з робіт, представлених на «розпаковці», був реді-мейд Валентина Радченка: художник надіслав карту зоряного неба та попросив розташувати її над роботою із тортом Анни Росса, адже, на його думку, всупереч дієтичним настановам, найкраще їсти саме вночі. 

Навіть коротке знайомство із роботами художників ательєнормально та їх німецьких колег дозволяє переглянути багато власних настанов та приписів, які раптом гублять свою категоричність у зустрічі з цим модусом креативного мислення. Різні за формою та спрямуванням, їх твори говорять до нас дуже чесною та відвертою до незручності мовою, вказуючи на процесуальність творення сенсів, на умовність естетичної функції мистецтва, на важливість його комунікативної функції. Ці твори влучно коментують сьогодення та висвітлюють незліченні кордони, які конструюють нашу сьогоднішню «нормальність», мимохіть вказуючи на їх умовність та необов’язковість, виводячи нас в інший вимір усвідомлення себе та реальності навколо.

*Перша інклюзивна німецько-українська резиденція residence normalno відбулась за участі Goete-Institut Ukraine, TOUCHDOWN21, The Naked Room та художників і художниць ательєнормально та KAT18 Лени Софі Біт, Камілло Греве, Євгена Голубєнцева, Себастьяна Язури, Сюзанни Кюмпель, Каті Лібкінд, Ютти Пестгес, Валентина Радченка, Ніко Ренделя, Анни Росса, Анни Сапон, Валерії Тарасенко, Олександра Стешенка, Стаса Туріни та Риби Вернер. Перекладач та фасилітатор резиденції — Володимир Швед.
 Share: