/var/www/cdpolya9961/data/www/artslooker.com/wp-content/themes/looker
https://artslooker.com/wp-content/themes/looker

Андрій Накорчевський: «Я попросив учасників проекту зробити Японію без Японії»

27
Андрій Накорчевський

Куратор проекту «Внутрішня Японія», Андрій Накорчевський

Про мистецтво, про Схід і Захід, про натхнення та важливість моменту говоримо сьогодні з людиною, яка протягом 30 років живе між Японією та Україною – зі сходознавцем, істориком, професором японського Університету Кейо, куратором проекту «Внутрішня Японія» Андрієм Накорчевським.

Андрію, знайомлячись з Вами через публікації, написані Вами та про Вас, виникає стійке відчуття, що синонімами до прізвища «Накорчевський» є слова «Японія» та «мистецтво». Також є відчуття, ніби так було завжди. Але все має початок. З чого починалось Ваше захоплення Японією? Як Ви визначили для себе, що все, що будете робити, буде пов’язано з мистецтвом?

Ці дві речі цікавили мене найбільше з самого дитинства. Я був незвичною дитиною, тому що всі мої однолітки хотіли гуляти, а я тягнув маму до музеїв та галерей. Мені там усе подобалось. Крім того, я завжди любив робити щось власними руками – скажімо, вирізати по дереву чи займатись чеканкою. Мене це надзвичайно цікавило.

А Японія… У моїх батьків, вони обидва були професорами, була пристрасть до літератури, і в 14 років прочитав книгу «Краски времени» Ніколая Фєдорєнко, в якій він розказував про культуру Японії. Книга вразила мене надзвичайно, я закохався у Японію, і вирішив в 14 років, що я буду займатись цією країною.

Ви маєте змогу дивитись на Японію очима українця і на Україну очима японця. Скажіть, будь ласка, в чому наша основна відмінність? В чому головна схожість?

Головною відмінністю є те, що у Японії десь на 90% все передбачено і тільки є 10% на імпровізацію. Там присутні сталі норми, правила, церемонії. У Західній Європі та Америці, наприклад, це співвідношення приблизно 50% на 50%. А у нас все навпаки – 90% імпровізація і 10% усталені правила. Ця непередбачуваність, яка спостерігається у повсякденному житті, у ділових контактах, віддзеркалює нашу ментальність.

Тут є велика ступінь свободи – ти можеш рухатись у будь-якому напрямку. Але ця воля супроводжується небезпекою. А там є безпека, але менше волі.

А спільним є акцент на людяності стосунків. Японці в цьому сенсі дуже подібні до нас – це гостинні, веселі люди, як люблять й потішити себе, й добре випити. Вони більше тяжіють до слов’янської душевності, ніж до західної відстороненості. Японці добре приймають чужинців – до певної міри, звісно – наприклад, до вас обов’язково підійдуть, якщо и будете стояти з мапою і не знати, куди рухатись. А те, що стосується провінції, то японські літні пані, – це взагалі бальзам на душу.

Мабуть від відчуття життя між двома світами народився проект «Внутрішня Японія». Розкажіть про нього, будь ласка. Коли він відбудеться і кому він буде цікавий, перш за все.

Можливо, це прозвучить негарно, але те, що я роблю, перш за все, цікаво мені. Те, що нецікаво мені, я не роблю. Коли керівник художньої фундації Art Huss Костянтин Кожемяка запропонував мені зробити цю виставку, приурочену до року Японії в Україні, мені стало цікаво. Я подумав, що не варто пропонувати українським митцям відтворювати зовнішні, добре відомі образи Японії, умовно кажучи гейш, Фудзі і самураїв. Цікаво було інше – як вплинула японська культура на внутрішній світ митців і які зорові образи вони знайдуть для передачі того, що передати найважче — власні відчуття роздуми щодо Японії і її культури. Тому для мене як для куратора головним було через програмний текст і особисте спілкування спонукати художників до рефлексії в цьому напрямку, ніяк не обмежуючи їх ані формою, ані стилістикою, ані матеріалом.

З першого погляду, це різнорідні роботи, але насправді вони всі мають цей спільний, єдиний стрижень – передачу внутрішнього відчуття Японії без стандартних зорових кліше, своєрідна Японія без Японії.

Я також попросив всіх учасників написати коротенькі тексти, в яких пояснити чи просто натякнути на те, чим вони керувались при створенні свої робіт.

У мене є улюблений японський фільм, який я вважаю одним з шедеврів світового кіномистецтва, – «Університет сміху». Його фабула полягає у тому, що події відбуваються під час Другої світової війни, тоді, коли в Японії була цензура. Були театри, які ставили різні п’єси, в тому числі комедійні. Але ці п’єси мав затверджувати цензор: автор приходить до нього, і той щоразу дає нові вказівки, яким чином відкоригувати п’єсу відповідно до тогочасної панівної ідеології. Цензор не хоче у будь-якому разі пропустити цю п’єсу і тому остання його вимога геть неможлива – він просить автора переписати комедію таким чином, щоб ніхто з глядачів не засміявся.  Приблизно так само сказав і я: «Зробіть Японію без Японії».

Як Ви підбирали художників для участі? Чому саме ці митці?

Більшість митців, які беруть участь у цьому проекті, – це мої особисті друзі. Особливо старше покоління, молодших я знаю більше за роботами. Колись я починав з того, що купував у них картини, потім ми затоваришували, потім реалізовували різні проекти разом. Деяких з них я возив до Японії, де влаштовував для них виставки. Але мова йде не про «кумівство». Я вважаю їх талановитими митцями, тому колекціоную їх роботи і тому їх запросив до цього проекту.

Андрій Блудов - Орігамі. Щоденник.

Андрій Блудов, Орігамі. Щоденник.

Розкажіть, будь ласка, трохи більше про себе як колекціонера.

У мене особистий до всього підхід абсолютно. Я не намагаюсь вгадати кон’юнктуру чи якісь тренди: оце модно, а оце не модно. Повністю довіряю своєму смаку.

Звичайно, я прочитав багато книжок з історії та теорії мистецтва, але головне – чи відгукується, чи ні. Для мене завжди було головним критерієм, щоб співпадала глибока думка та перфектна форма. Коли вони сходяться в одному творі, я вважаю, що це гарний твір.

Якщо є просто думка і немає естетичної перфектності, чи, скажімо, вона взагалі не передбачена за жанром, мені це менш цікаво. Як, наприклад, у сучасному мистецтві, де часто є тільки концепт. Я вважаю, що це окремий вид діяльності, який до того мистецтва, яке давні греки називали «текне» – тобто техніка, вміння, майстерність надати певну форму своїй ідеї, не відноситься. Коли ми кажемо, що це мистецтво, і це мистецтво, то певною мірою змішуємо поняття. Як на мене, це якийсь інший різновид людської практики – цікавий, гостросоціальний, але все ж такий, який до класичного мистецтва має дуже опосередковане відношення. В декоративному ж мистецтві навпаки, форма домінує над змістом. Мені ж цікавий гармонійний баланс.

Ви запрошуєте до Японії деяких українських митців, щоб заглибити їх у японську культуру. Чи плануєте робити теж саме з японськими художниками – показувати їм Україну з середини? І чи можливий колись проект «Внутрішня Україна» в Японії?

Я привозив до Києва дві виставки японських митців – одну колективну та одну персональну. Найбільша проблема полягає в тому, що українці самі поки що не мають сталого ідентитету. Як пояснити, чому це Україна, а в її столиці Києві більшість людей розмовляє російською мовою?

Наприклад, студенти, які в мене навчаються, питають: «Сенсей, куди мені краще поїхати, щоб вивчити українську мову?». А я думаю про те, що він буде вчити її в одному з заповідників – чи в Києво-Могилянській академії, чи в Національному університеті –а потім виходитиме на вулицю, де у 90% випадків почує російську мову. Для іноземця це важко зрозумілий парадокс.

В Україні поки що немає спільного розуміння того, що ми вибудовуємо, і це нормально, тому, що країна і нація формуються. Йде процес націєтворення, який в більшості країн вже завершився. Як сприймати Україну? Українці ще самі цього не зрозуміли, а японцям й поготів.

Микола Журавель, «Тектонічний зріз. Народження Японії»

Микола Журавель, «Тектонічний зріз. Народження Японії»

Впевнена, у Вас в голові величезна кількість проектів. Але реалізувати усі без винятку не вдається одночасно. Як Ви визначаєте, що цей задум може трохи зачекати, а ось цей необхідно втілювати в життя, не гаючи часу?

Є певні обставини, коли ти розумієш, що можеш реалізувати цей проект тільки зараз, другого шансу не буде. А є те, що можна відкласти. Власні книжки – це те, що відкладати легше за все, бо це залежить тільки від мене.

Наприклад, до мене приходять і кажуть, що треба перекласти «Даодецзин» – видавництво готово видавати хоч зараз. Звичайно, я можу посунути свої якісь особисті проекти тому, що вважаю, що для України треба зараз перекладати багато базових текстів – філософських, культурологічних. Це той доробок, який українці мусять сприймати через призму своєї власної мови, а не через інші фільтри, перш за все, російські. Тому зараз переклад «Даодецзин» для мене в пріоритеті. В планах зробити фундацію, яка б займалася спонсоруванням перекладів східної класики – не лише японської, але й китайської. Індійської, арабської і т.і. Бо це є важливою умовою розвитку нашої власної культури.

Так само і з проектом «Внутрішня Японія»: якщо 2017 – це рік Японії в Україні, і я тут зараз, значить, треба його робити. Вікно можливостей завжди вузьке.

Питання, яке неможливо не задати – як Ви все встигаєте і звідки берете наснагу на таку кількість різнопланових проектів?

Тато, мама подарували фізичну наснагу (посміхається). Як казали стародавні римляни mens sana in corpore sano – здоровий дух в здоровому тілі. Я перепробував різні види спорту. До недавнього часу наприклад, я займався іайдо, це фехтування бойовим мечем. Справа в тому, що я до кожного проекту підходжу комплексно, і коли мене зацікавила самурайська тематика, я став не тільки досліджувати цю культуру через існуючі тексти, але й намагався зрозуміти її зсередини, відчути власним тілом. Я пішов на курси з експертизи японських мечів, але цього було недостатньо. Ще треба було зрозуміти, як користувалися цим мечем, що таке меч для воїна, і тому я пішов займатися іайдо, отримав другий дан.

Тільки після того, як я приблизно зрозумів і відчув, як жили ці люди, як воювали, які у них були цінності, я взявся за переклади самурайської поезії. А іайдо залишив, тому що це забирає багато часу, а мета вже досягнута. Зараз підтримую свою фізичну форму, ходячи до звичайного спортивного клубу.

Без якої риси характеру неможлива особистість Андрія Накорчевського?

Без затятості. Якщо вже за щось взявся, то доводиш цю справу до кінця.

Бесіду вела: Тетяна Харчова

26.01.2017

Схожі записи