Зінаїда Ліхачева: «Мистецький проект — це не сцена, на яку ти вийшов і з якої зійшов. Це частина життя художника»

Інсталяція Стіна, 2015. Арсенал, ArtKyivContemporary

Інсталяція Стіна, 2015. Арсенал, ArtKyivContemporary

Про місію митця в сучасному світі, вплив культури на ситуацію в Україні, знайомство з Мариною Абрамович, етнодослідження та свої стосунки з арт-середовищем художниця розповіла в інтерв’ю ArtsLooker.

У Зінаїди Ліхачевої були всі можливості для того, щоби піти в мистецтві комфортним шляхом. Але Ліхачева переконана, що мистецтво не може бути зручним — ні для художника, ні для глядача. Саме тому вона весь час шукає нові мистецькі теми і форми — щоби вийти за межі комфорту і навіть того арт-середовища, яке сприймає її передусім як дружину впливового і неоднозначного політика.

За п’ять останніх років Зінаїда Ліхачева спробувала себе і в ролі художника, і фешн-дизайнера. Нині найчастіше вона звертається до глядача мовою перформансу, інсталяції та відео, залучаючи до своїх міждисциплінарних проектів інших українських митців. Так, скажімо, до перформансу Ліхачевої «Стіна», презентованого в рамках ART-KYIV Contemporary 2015 у «Мистецькому Арсеналі», долучилися режисер Дмитро Богомазов і камерний ансамбль Мирослави Которович «Артехатта». Над відеоінсталяцією Mute, яка цього року виставлялася в PinchukArtCentre, працювали режисер Олесь Санін та оператор Сергій Михальчук. Персональна виставка Ліхачевої в одному з головних українських арт-центрів та її нещодавня участь із проектом «Чорне намисто» у Венеційській бієнале вітчизняна мистецька спільнота сприйняла, як наслідок використання зв’язків її чоловіка, народного депутата Сергія Льовочкіна. Сама ж Зінаїда говорить, що на неї такі оцінки не впливають, тому що вона ніколи не відстежує реакції арт-середовища на її проекти. «Мої роботи не для критиків, а для людей», — запевнила художниця ArtsLooker під час відвертого інтерв’ю.

 

«Потрібно закладати у свої роботи енергію, яка би трансформувала світ у кращий бік»

 

— Маючи заможного і впливового чоловіка, ви би могли час від часу робити персональні виставки, запрошувати на них своїх друзів, ходити на різні мистецькі вечірки в ролі художника. Натомість, як на мене, ви обрали складніший шлях у мистецтві. Чому?

— Я не народилася дружиною такого чоловіка. Мій шлях із самого дитинства був уже шляхом художника: я займалася в студії, вступила на перший курс до художнього інституту, потім перейшла в Київський національний університет будівництва й архітектури. І далі склалося так, що чоловіки, які з’являлися в моєму житті, почали змінювати мене і підсвідомо вимагати, щоб я була передовсім жінкою, а не художником. Нині ж мені здається, що я нарешті повернулася до природного мені стану. Сьогодні моє життя — це життя художника, а він ніколи не шукає зону комфорту. Навпаки, з неї потрібно весь час виходити: коли все гаразд, творча людина ніби засинає. Основна місія художника — народжувати нові ідеї. Я народжую якусь роботу, потім минає час — і я вже хочу створити щось нове. Для мене дуже важливо, щоб цей процес не припинявся.

— Яка головна роль художника в наш час, на ваш погляд?

Один соціолог колись сказав, що, коли суспільство здорове, художник може зробити його ще кращим, ще здоровішим. Натомість, якщо ж суспільство нездорове, художник сам стає хворобою, яка тільки поглиблює нездоровий стан соціуму. Художник у всі часи реагував на те, що відбувається навколо нього. На останньому кінофестивалі «Молодість» я вирішила подивитися всі українські короткометражки. Я завжди вважала, що навіть драму чи трагедію можна показати з такого ракурсу, щоб вона не викликала у глядача відчуття безвиході чи бруду. Але після перегляду тих короткометражок я це відчувала. І тоді я зрозуміла, що це одна з причин подій, які сьогодні відбуваються в нашій державі. Україна перебуває у стані стресу, а митці його ще більше поглиблюють.

Перформанс «Реконтсрукція». ГогольФест, 2015

Перформанс «Реконтсрукція». ГогольФест, 2015

— Тобто український художник має озвучувати позитивні й оптимістичні ідеї у своїх творах?

—   Так. Я пригадую, в якому посттравматичному стані опинився багато хто з нас після Майдану. Я відчувала, що переживали мої друзі — режисери, музиканти, художники, — і ми намагалися одне одному допомогти. Задача митця — повернути людину до культурно-духовних традицій, надати їй підтримку чи допомогти їй переосмислити якийсь факт. Художник викликає в глядача якісь почуття й емоції, але він так само має завжди пам’ятати про правило «не нашкодь». Починаючи новий проект, я даю собі таку настанову: думати не тільки про те, що я хочу висловити у своїй роботі, але й про інших людей — що їм болить, чого вони потребують. Потрібно закладати у свої роботи енергію, яка би трансформувала світ у кращий бік.

— Як зробити так, щоб ці позитивні наміри художника дійшли до аудиторії? Приміром, як говорити за допомогою мистецтва з українцями на окупованих територіях?

— З культурного боку я щодня про це думаю. Чому Україна втратила частину своїх земель? Тому що часто і художники, і куратори вважали, що культура зосереджена в Києві, а на схід із проектами їхати не бачили сенсу. Так наперед вони закривали для себе той простір і закладали основу стереотипного сприйняття: мовляв, там живуть люди, які не можуть розуміти мистецтво або просто не прийдуть на нього подивитися. Я стежу за тим, як сьогодні організовуються мистецькі резиденції і пленери в різних містах України. Це дуже гарна ідея, бо в такий спосіб художники підіймають культурний рівень цих міст.

— Ви би хотіли поїхати зі своїми мистецькими проектами у звільнені міста на сході України?

— Я дуже хочу поїхати. Але я можу це зробити лише інкогніто. На це є політичні причини — діяльність мого чоловіка. Якби цих обставин не було, я би поїхала на схід ще в перші дні війни. Але я розумію, що мене просто можуть використати. Візьмуть, наприклад, у полон для вирішення якихось політичних питань. Ніхто з сепаратистів не буде сприймати мене як митця, я буду для них дружиною конкретного політика. І тому я розумію, що моя відкрита поїздка в ті міста може призвести до багатьох проблем. Зараз я працюю над новим проектом, який буде пов’язаний з тими територіями.

Ще одна моя майбутня робота, яка стане частиною групового проекту, буде присвячена Чорнобилю, оскільки у квітні мине тридцять років з часу катастрофи. Наступного тижня я планую туди поїхати на кілька днів, щоб там попрацювати. Проект буде пов’язаний з моїм основним напрямком — етнодослідженнями. Я дуже хочу художньою мовою продовжити життя тим речам, які нібито втратили свою актуальність, звернути увагу на перервані традиції тих земель. Ми зараз говоримо про війну, але не думаємо про наслідки. Так само ми забули, що Чорнобиль теж повинен був мати свої наслідки. І, можливо, те, що ми переживаємо в нашій країні тепер, — це якраз і є наслідки Чорнобиля? Приклад цієї трагедії може допомогти нам краще зрозуміти, що чекає нас у майбутньому.

 

«Якщо звернутися до національного гена в людині — навіть за допомогою вишитої сорочки, — в ній обов’язково щось пробудиться»

 

— Багато художників мають у своїй творчості провідні теми, до яких вони постійно повертаються. Якщо поглянути на вашу творчу біографію, стає помітно, що ви працюєте з різними темами — темою міста у Live in Kiev і частково у «Реконструкції» і «Стіні», жіночою темою у проектах «Серце берези», «Осінь така мила» чи «Виткані», осмисленням нинішніх подій у «Чорному намисті». Чи виділяєте ви для себе головну надтему ваших робіт?

— Я би виділила три такі теми. Моя творчість починалася із зацікавлення традиційним фольклором українців, але це дослідження завжди було пов’язане з пошуком жіночого начала, точніше, із пошуком втраченого жіночого начала. І це така провідна тема, до якої я постійно повертаюся. Я продовжую їздити в експедиції в різні міста України і збирати унікальний матеріал. Але є ще друга частина моїх проектів — соціального спрямування. В першу чергу це стосується проекту Live in Kiev. Оскільки я киянка у п’ятому поколінні й у мене були родичі, які займалися міською архітектурою, я сприймаю Київ як своє тіло. Коли я бачу, як руйнуються пам’ятки архітектури в місті, мені здається, що це такі відкриті рани. А рану не можна лишати без догляду. Мої мистецькі реакції на проблеми міста покликані звернути увагу на ці залишені без догляду архітектурні об’єкти. І є ще третя частина проектів, які я реалізовую в рамках групових виставок і тему яких визначає куратор. Скажімо, моя інсталяція Red Paper була реалізована в рамках кураторського проекту Марини Щербенко Paper. World. Art на «Книжковому Арсеналі». Мені цікаво долучатися до таких проектів, які зазвичай вимагають швидкої художньої реакції.

— Що спонукало вас зацікавитися автентичною культурою і почати шукати її загублені сліди в експедиціях?

— Я би сказала, що це ті речі, які можуть прорости і через асфальт. Захоплення народною культурою приходило поступово — через вечорниці, концерти класичної українських музики. Я постійно культивувала в собі це зацікавлення, їздила в різні міста, знайомилася з людьми, які знаються на традиціях. Згодом я зустріла жінку, яка заохотила мене вивчати народну культуру глибше, щоб розуміти сакральне значення різних предметів і ритуалів. І тоді я відчула, як ці всі речі впливають на нашу енергетику. Мені здається, що, якщо звернутися до національного гена в людині навіть за допомогою якихось предметів — тієї ж вишитої сорочки, — в ній обов’язково щось пробудиться.

— Як виглядають ваші експедиції? Ви їздите з дослідниками чи самі?

— Ні, я їжджу сама, бо дуже вільнолюбна і не люблю обмежень. Пригадую, як дізналася про вінки, які робили з гусячого пір’я. Вони мене так вразили, що я знайшла на сайті «Рукотвори» майстриню Параску Кушляк і зв’язалася з нею. Вона тоді сказала, що вже не займається вінками, але дуже би хотіла комусь це своє вміння передати. Ми домовилися, що я приїду в той час, коли вони будуть різати гусей (для таких вінків пір’я береться тільки з шиї птаха). Але, коли я приїхала, пані Параски вже не було — вона померла за тиждень до мого приїзду… Вона так нас чекала, що навіть зробила заготовки — квіти з пір’я. Ми об’їздили тоді все село, щоб знайти когось, хто би ще робив такі вінки, але таких більше не було… Я дуже болісно реагую, коли бачу, що переривається якась традиція. На щастя, в Києві я знайшла майстриню Олю Троян із «ДримбаДаДзиґи», яка змогла відтворити вінок. Він став частиною мого проекту «Чорне намисто» на Венеційській бієнале. Так само я спеціально їздила в Борщів на Тернопільщині, щоб знайти майстринь-вишивальниць, але носіїв цієї традиції більше немає, як немає вже і тих ниток, якими вишивали борщівські сорочки. Але під час тієї поїздки я знайшла бабусь, які заспівали мені унікальні колискові і весільні пісні. Потім ті записи я передала на кафедру фольклору. Часто їжджу також у Криворівню на Прикарпатті. Я товаришую з отцем Іваном Рибаруком, який мене там познайомив з цікавими майстрами. Одна жінка з Криворівні зберегла весільну традицію — заплітати волосся нареченої у вінок. Це дуже сакральна дія, бо від цієї зачіски, як вірять місцеві, залежить майбутнє дівчини. Є в цієї майстрині і жіночі весільні головні убори. Коли я попросила в неї один із них, вона здивувалася: «Для чого вам те старе? Я його викидати збиралася. Беріть щось із того, що я недавно зробила!» А нове вже інше.

— В яких ваших наступних проектах будуть використані ці знахідки?

— Я зараз завершую роботу над фільмом, в який уже вклала дуже багато своїх сил. Неподалік від Шешор є цікаве місце: на одному пагорбі — цвинтар, на другому — село, а між ними — міст. Мене так вразив цей міст між живим і мертвим світами, що я вирішила зняти там свою нову відеороботу. В ній якраз і йтиметься про загублені традиції українців. Допомагав мені режисер Олесь Санін, який створював команду. Знімав Сергій Михальчук. Ми живемо цим проектом уже два роки. Це не буде художній фільм, швидше таке арт-кіно.

Також етнотема звучатиме в моєму новому проекті «Витинанка». Це має бути таке сучасне відтворення відомої техніки. В основі моєї витинанки буде марля — я дуже люблю цей матеріал.

— Із Саніним і Михальчуком ви також робили відеопроекти «Трансформація» і Mute. Інший приклад творчої колаборації — ваш останній перформанс «Стіна», в якому був задіяний театральний режисер Дмитро Богомазов. У контексті цього я би хотіла звернутися до проблеми авторства в сучасному мистецтві. Раніше художник будь-яку роботу створював своїми руками і ні в кого не виникало думок, хто ж є автором цієї картини чи скульптури. Кого слід вважати творцем проектів, які створюються в колаборації з іншими митцями?

Чорне намисто, 2014

Чорне намисто, 2014

— Автором проекту є той, кому належить його ідея. Зміна авторської ролі в сучасному мистецтві продиктована техногенними процесами. Дух часу приносить у наше життя речі, які вже неможливо відтворити за допомогою старих технік і підходів. Можливо, я би і сама змогла зробити той вінок із гусячого пір’я, але для Олі це значно ближча справа.

— Але хто є тоді автором цього вінка?

— В описі проекту «Чорне намисто» завжди зазначається: «Інсталяція Зінаїди Ліхачевої. Вінок зроблений майстринею Ольгою Троян». В іншому проекті — «музика Алли Загайкевич». Або ж — «відеозйомка Сергія Михальчука». Або — «постановка Дмитра Богомазова». Є такі проекти, які я самотужки просто не можу створити. Скажімо, коли потрібні якісь зварювальні роботи, як це було в інсталяції Red Paper. Коли у мене виникає задум якогось проекту, я можу з ним прийти, наприклад, до Богомазова чи Саніна. І вони мені підказують, чи можливо це втілити в життя, чи ні. Їм подобаються нестандартні ідеї, які виходять за рамки кіно чи театру, тому це для всіх цікава співпраця. Я вірю в те, що я роблю, а коли в мою ідею вірить ще хтось, це додає мені сил.

 

«Я стараюся іти тим шляхом, який сам мене веде, і приймати всі ті можливості, які мені даються»

 

— Сьогодні ви працюєте передовсім з відео, інсталяцією і перформансом?

— Я перейшла до таких жанрів, бо вони допомагають краще розкрити, деталізувати, пояснити мою ідею, а отже, знайти контакт із глядачем. Але при цьому я дуже люблю малювати, мені просто не вистачає на це часу. Так виходить, що на цьому етапі кожен проект потребує дуже багато менеджерських зусиль: щось потрібно кудись переслати, про якийсь проект треба написати…

— Це та менеджерська рутина, через яку ви вирішили відійти від фешн-дизайну?

— Там усе ж ситуація була інакшою, оскільки вона включала в себе ще й комерцію і тривалий виробничий процес. Я сприймала фешн як мистецьку платформу, на якій я могла реалізувати свої творчі ідеї. У мене не було стандартних показів — це завжди були мистецькі акції. Коли всі навколо говорили, як в Києві стало погано, бо все заполонили страшні МАФи, мені захотілося закликати людей згадати про прекрасну архітектуру Києва. Так виник фешн-проект Live in Kiev. Я не називаю свої дизайнерські роботи колекціями: це образи, втілені саме в таку форму. Нині я не планую повертатися до дизайну одягу. Іноді, правда, Мирослава Которович чи Богдана Півненко просять мене зробити для них сукню. Я за це беруся лише тому, що дуже їх люблю. Я малюю ескіз, а потім шукаю людину, яка би взялася за шиття з урахуванням моєї ідеї.

— Наскільки змінилося ваше бачення мистецтва після знайомства з Мариною Абрамович і участі в її проекті In Residence, який було реалізовано влітку в Сіднеї?

— Мені здається, що ці зміни ще тривають. Беручи участь у цьому проекті, ми, так звані facilitators, посередники, мали жити у своєрідній колонії і навчитися випромінювати Марину крізь себе. За тринадцять днів цей проект відвідали тридцять три тисячі людей. Абрамович приходила на майданчик лише час від часу. Ми ж робили замість Марини те, що раніше вона випробувала у своїх перформансах: брали глядача за руку, дивилися в очі, вкривали ковдрою. Для нас більше не існувало понять «я це люблю» чи «я це не люблю». Ти не міг вибирати відвідувача за якимись своїми критеріями — потрібно було взаємодіяти з усіма, хто приходив на проект. Тринадцять днів без вихідних, без особистого життя і без думок про власні проекти — ми жили життям Марини. Найголовнішою стала концентрація на тому, що ти відповідальний за все, що ти робиш. Тому ти маєш бути у відповідному стані, коли підходиш до якоїсь людини. Але після такого корисного досвіду дуже важко повернутися до самої себе. Щодня на кожного посередника припадало від ста до трьохсот відвідувачів. У нас на подібні заходи передовсім приходять члени арт-тусовки. В Марини ж кожен проект побудований на тому, що можуть прийти дуже різні люди — і таксисти, і рибалки, і бармени, й офісні працівники.

— На ваш погляд, такі проекти справді можуть щось змінювати в суспільстві?

— Мені здається, Марина вже стала своєрідним гуру. Нині вона планує робити проект у Греції, бо їй здається, що цього потребує грецьке суспільство. Я бачила, як люди реагують на її проекти. Кілька разів, коли я мала просто вкрити відвідувачів ковдрою, вони починали плакати. Можливо, людина в житті не відчувала ніколи турботи, можливо, вона самотня — і тут від найменшої уваги у неї з’являються сльози. Так само, коли ти береш людину за руку, їй відразу хочеться її забрати, але минає одна-дві хвилини — і вона вже починає тобі довіряти. Марина розповідала, що часто після проектів їй приходять листи, в яких відвідувачі розповідають про реальні зміни в їхньому житті. Я познайомилася під час проекту з однією дівчиною-вчителькою, яка розповіла, що участь у In Residence допомогла їй відкрити в собі багато речей, про які вона раніше не знала. Ці відкриття змусили її змінити власну методику викладання у школі. Марина відчуває цю відповідальність і сприймає своє мистецтво як певну місію. Так само вона повинна постійно піклуватися про себе. Якщо ти взяв на себе таку відповідальність — щось давати і показувати людям, — стає важливо, як живеш ти сам. Мистецький проект — це не сцена, на яку ти вийшов і з якої зійшов. Це частина життя художника.

— Ви би могли піти шляхом Марини Абрамович в українському мистецтві?

— Перформанс — це дуже непросто. Для цього мистецтва ти маєш бути надзвичайно сміливим. Заради мистецтва я би пішла і на більше, але в мене є відповідальність перед дітьми. Людина може довго тримати палець над вогнем, але, коли їй стане боляче, вона прибере руку. Тоді як художник має випробувати це відчуття до кінця, щоб знати, до якого моменту він зможе витримувати біль. Марина пізнавала цей біль і тепер дуже чітко розуміє межі і можливості свого тіла. Перформанс — це передовсім робота з тілом, з фізикою. Я не ставлю перед собою обмежень і не кажу, що я не буду це пізнавати. Але я стараюся іти тим шляхом, який сам мене веде, і приймати всі ті можливості, які мені даються. Я ніколи не кажу собі «ні». Але головним моїм принципом лишається — не нашкодити іншим.

 

«Я хочу наповнювати мистецтвом суспільство, а не критиків і мистецтвознавців»

 

— Якою була процедура потрапляння вашого проекту на останню Венеційську бієнале?

— Я була не в офіційній, а в паралельній програмі. Якщо ви пам’ятаєте, 2013 року я відмовилася від участі в бієнале, щоб цим шансом — узяти участь у виставці за державні кошти — скористався хтось інший. Тоді мені багато хто говорив: «Зіно, яка різниця, яким ти ідеш шляхом? Головне — ціль!» Але шлях для мене дуже важливий. Тому я відмовилася, хоча вклала дуже багато зусиль у свій проект. Тоді я познайомилася з кураторкою, яка порадила подати мою роботу на розгляд одній голландській організації. Їм моя робота дуже сподобалася, і вони запропонували взяти її на наступну Венеційську бієнале. Але через рік я їм подала вже іншу роботу, бо мені здавалося, що на той момент актуальнішим було «Чорне намисто». Цей проект їм теж сподобався, і врешті він став частиною міжнародної виставкової платформи Personal Structures на Венеційській бієнале-2015.

— Як вам вдалося потрапити з індивідуальним проектом Mute у PinchukArtCentre, тим паче проектом, який не поєднувався з основною експозицією центру на той момент — проектом «На межі»?

— А ви знаєте, як туди потрапляють? Кімната PAC-UA раз на рік може віддаватися під індивідуальний проект українського художника. Це не я придумала, це написано на їхньому сайті. Раз чи двічі на рік арт-центр відбирає митця, який зможе виставитися у цьому просторі. І цей вибір не залежить від основної виставки на цей момент.

— Хто здійснює цей відбір?

— Їхні куратори — Екхард Шнайдер і Бйорн Гельдхоф. Подати заявку на виставку може будь-який український художник. Або ж куратори знаходять цього художника самі. Я подавалася на цю локацію двічі чи тричі — звідтоді, як у арт-центрі відкрилася така можливість. Коли я подавала Mute, це був ще абсолютно сирий проект. Чесно кажучи, я не хотіла його показувати, бо для мене це була болісна тема. Ми цю роботу зняли відразу після Майдану. Я не можу сказати, що я була активною складовою волонтерського руху, але я з ним взаємодіяла. Ця волонтерська група називалася «Швидке транспортування», але ми між собою називали її зашифровано — Hot Line. І коли закінчилися всі ті події, ми були дуже розгублені: ейфорія зникла, і ніхто не міг знайти себе. Особливо ця розгубленість відчувалася в жінках. Зустрівшись згодом у Радомишлі, ми довго не могли розійтися — всі хотіли виговоритися. Відчувалося, що для стресу досі не було виходу. В такому ж стані був і Олесь Санін: він виніс останнього пораненого з Майдану, який потім помер… І тоді у мене виникла ідея зробити проект, який би допоміг усім цим людям проговорити свої емоції. Тому ця робота була перш за все психологічною. Коли ж минув час і настрої суспільства почали змінюватися, я не хотіла знову братися за цю тему. Я розуміла, що цей проект потрібно було показати або відразу, або ж не показувати взагалі. В заявці на виставку в PinchukArtCentre я написала, що у мене є зйомка жіночих облич Майдану, але вона не змонтована. Бйорн за це зачепився і допоміг цей проект реалізувати. Вже в процесі роботи, яка тривала близько півроку, з’явилася ідея додати до експозиції речі героїнь. Так виникла інсталяція у вигляді піраміди, яку потім назвали ялинкою.

— Найкритичніше арт-спільнота сприйняла саме певну недоречність вашого проекту Mute на тлі основної експозиції, присвяченої передовсім українським реаліям 80-90-х років…

— А хто саме сприйняв критично? Я цього не відчула. Було дуже багато гарних відгуків. Я хочу наповнювати мистецтвом суспільство, а не критиків і мистецтвознавців, які й так ним наповнені. Коли у мене була можливість, я приходила на виставку, щоби поглянути, як її сприймають звичайні відвідувачі. І я бачила їхню реакцію. В основі цього проекту — постановочна зйомка, але всі героїні дуже щирі, вони не грали. Тому цей проект зачіпав глядача. І я пам’ятаю, як реагували самі волонтерки, які прийшли на виставку. Я не чекала на їхню вдячність, але мені було важливо почути, що цей проект став для них звільненням від болісних емоцій і одночасно — нагадуванням про них у час, коли почало змінюватися сприйняття Майдану. Якщо ставити питання, для чого Зінаїда Ліхачева зробила цей проект, — це вже включається мозок. Mutе потрібно сприймати серцем. Я ніколи не читаю рецензії на свої проекти. Але, коли я презентую якусь нову роботу, я можу подзвонити знайомим — не з проханням поділитися враженнями, а з проханням покритикувати мене.

Зранку я заїжджала до майстерні Володимира Мельниченка — одного з авторів «Стіни пам’яті» на Байковому цвинтарі. Щоразу під час зустрічі він розповідає мені історію знищення його й Ади Рибачук роботи. Але сьогодні він раптом розповів, що для руйнування тієї стіни було зібрано підписи сорока чотирьох людей, і всі вони були з тодішнього арт-середовища — художники, мистецтвознавці, архітектори. Вирок підписали свої ж. Ця історія мені ще раз нагадала, що несприйняття художника мистецьким середовищем — це нормальна ситуація.

— Вам як митцеві заважає те, що вас часто сприймають передовсім як дружину відомого політика, а не на як художника?

— Ракурс мого бачення світу і мистецтва не зміниться від того, хто буде поруч зі мною. Те, що я роблю для країни, я роблю від себе. Мої роботи не потрібно пов’язувати з іменем мого чоловіка. До того ж, часто  художник випереджає потреби мас. Сьогодні більшість людей чекає простих задоволень. Якщо вони ходять у кіно, то найчастіше на фантастику і детективи — таке надумане мистецтво. І тільки третю чи четверту позицію займають люди, які ходять на виставки й інші арт-події. Це дуже маленький прошарок, але навіть серед цих людей є ті, які цікавляться мистецтвом, щоб відпочити або тому, що це модно. А людей, які дійсно розуміють мистецтво, дуже мало. Мистецтво має свою мову, яка впливає на підсвідомому рівні. Я точно знаю, що мої проекти не лишають людей байдужими.

 

Спілкувалася Тетяна Терен

03.12.2015

Схожі записи