Влада Ралко: «Мені важливо перетворити контекст на тло»

17 березня, 2017
Влада Ралко / Фото: Дар'я Тищенко-Журавель

Влада Ралко / Фото: Дар’я Тищенко-Журавель

З 15 лютого по 26 березня в арт-просторі «Voloshyn Gallery» триває персональна виставка відомої української художниці Влади Ралко.  Проект «Близьке серед забутого» включає роботи різних періодів  творчості мисткині. Частина входила до експонованих серій «Знаки», «Заздрість до реальності», «Близнюки», в той час як інша – нові та невідомі глядачу картини. Спеціально для ArtsLooker журналіст Роксана Рублевська розпитала у авторки про тіло як об’єкт дослідження, експресивну кольорову палітру та особливості авторської техніки. 

За яким принципом були відібрані роботи для виставкового проекту «Близьке серед забутого», який представлено зараз в «Voloshyn gallery»? Чи можна сказати, що він якимось чином підсумовує певний етап вашої творчості?

Нещодавно польська кураторка, з якою ми спілкувалися в майстерні, попросила мене показати роботи зроблені «до» «Євромайдану» та порівняти їх з новими. Справа в тому, що я нечасто переглядаю вже створене, отже, через цю сторонню цікавість, я отримала нагоду порівняти і зрозуміти, у чому саме різниця.

IMG_0212

Виставка Влади Ралко «Близьке серед забутого» у Voloshyn Gallery

В тому, що я робила до 2013 року, тіло зажди розміщене на однорідному тлі, відокремлене від контексту, часу і простору. Щось, що відбувається з тілом повідомляє про себе через якусь намальовану рану, умовну відсутність цілісності і фрагментарність. Це «дещо» ніби розривало або травмувало тіло зсередини і таким чином з’являлося на поверхні. Коли я, так би мовити, розбирала тіло на шматки, то усе це було задля того, аби вказати на невидиму подію. Внутрішня боротьба, біль, любов, сором, сумніви, смерть, пам’ять, все, що раніше тіло приховувало за власним фасадом вийшло назовні, стало видимим, втілилося в подіях українського спротиву. Сам вибір робіт був швидше за все інтуїтивним, а принцип сформульовано в назві виставки. Я хотіла пошукати серед певних робіт відповідностей теперішньому часові, подивитися, де саме, у яких точках я звертала увагу на схожі речі.

Влада Ралко, Володимир Будніков

Влада Ралко, Володимир Будніков

В чому принципова відмінність між роботами, зробленими «до» «Майдану», та новими?

Суттєво в роботах нічого не змінилося. Я продовжую розмірковувати про те саме, не маючи на меті розповісти про конкретні воєнні події. Просто в революції та війні я від початку вбачала повідомлення про перспективи та кордони «людського». Кожна подія відкривала людину по-іншому. Саме тому в останніх роботах дуже багато конкретних деталей, які стало неможливим ігнорувати, адже вони людину освітлювали у її дуже суттєвих, важливих проявах. Певним зовнішнім елементам я сама призначила бути проявами тіла. сторонні речі на кшталт ліхтариків, сокир, чорнозему, зброї тощо були ніби націлені на людину, ніби випробовували її. Але водночас і показували на неї: дивіться, ось людина, ось яка вона.

Чи пам’ятаєте ви почуття та настрої, які супроводжували вас під час створення серій «Київський щоденник» та «Знаки»?

Я думала, що «Київський щоденник» було завершено саме через те, що події припинили оновлюватись, пішли по колу і було необхідно зосередитися на стані невизначеності, у якому ми всі зараз загрузли. Мені здалося, що є сенс відійти трохи назад, пошукати серед того, що здавалося закінченим. На противагу активній дії, присутній в останніх роботах, я воліла звернути увагу на деякі попередні роботи, в яких дія несвідома, ледве помітна чи відсутня повністю. Роботи з серії «Знаки» навмисно не містять жодного ясного значення, принаймні на поверхні. В 2008, коли я працювала над ними, мені хотілося випередити питання «що це означає?», запропонувавши замість пояснення відсутність змісту як вразливість та виклик водночас. Я хотіла розвернути глядача на 180 градусів, створити таке собі замкнене коло, де кожне питання стає сумнівним через відсутність відповіді. Про роботу «Важке небо», яка була закінчена пізніше, у 2013, перед самим початком студентських протестів у Києві, я писала щось дуже близьке до цього: про втому від розрізняння невідомого та небезпечного. Зараз, мені здається, те відчуття знову повернулося.

IMG_0199

Як ви обираєте кольорову палітру?

Я люблю чорне або сіре тло. Знову ж таки, якщо мова про «Знаки», у мене виникала асоціація з дорожніми знаками, які вночі у світлі фар схожі на спалахи. Вони виринають із темряви на якусь коротку мить і зникають. В «Укритті» я навпаки «розжарила» кольори у зображенні побутових сцен. Отже, завдяки кольору, звичайні ситуації я перетворила на небезпечні.

В проекті «Близьке серед забутого» ви керувалися відсутністю почуття певної відчуженості, яке було присутнє у ставленні до старих робіт. Чи можна це почуття порівняти з тим, що описував Еріх Фромм, сказавши, що чим міцніша вивільнена сила, тим більш безсило людина себе почуває, коли протистоїть сама собі?. Вона не належить собі, а знаходиться під владою свого твору. Чи протистоїте ви власним роботам?

IMG_9802

Усе набагато простіше: закінчені роботи стають для мене нецікавими одразу ж після їхнього завершення. Майже всі. Ніби я щось у них говорила під час праці, а коли закінчила говорити, то перестала чути власний голос. Більш важливою для мене є воля для того, щоб вчасно зупинитися та не показувати все. У кожній роботі щось повинно залишатися незакінченим. Повинно бути відчуття, ніби за кожною з робіт або серій стоїть щось таке, що перевищує їх.

Раніше вам було цікаво досліджувати тіло, а зараз тілесне виходить з нього, щоб подивитися на те, що залишилося зі сторони. Чим це обумовлено?

Таке враження, що зараз тіло вже майже неможливо втримати в звичних кордонах. Зовсім нещодавно я свідомо розчленовувала його, бо за щільною формою марно було сподіватися вгледіти війну, що точилася всередині нього. Зараз навпаки здається, що людина сама вже більше не тримається купи та розлазиться по швам. Війна вийшла назовні і цілісність тіла тепер майже ніяк не виправдана. По черзі зникає все те, заради чого треба було піклуватися про цю вітрину особистості чи навпаки умістилище анонімних стандартів. Будь-яке, воно вже майже не хвилює мене, адже вичерпало всі можливі ролі, виснажилося через власну нерозбірливу відкритість. Ми бачили його голим, мертвим, пораненим, зміненим, позбавленим певних частин, розчленованим, закатованим і втратили довіру до себе, і боїмося себе. Кожна дія, до якої вдається тіло, від самого початку вже видається симуляцією. Раніше мене надзвичайно цікавило усе, що призводило до втаємничення тілесного, але зараз воно ніби втомилося чинити опір.

IMG_0189

Чи можна назвати все сучасне мистецтво (і ваше зокрема) політичним?

Безперечно, адже «політичне» знаходить втілення навіть в найвіддаленіших від політики та найбільш особистісних мистецьких висловлюваннях. Більше того, мовчання художника під час певних подій є проявом його політичної позиції. Великі глибинні течії, що рухають історичними процесами, виявляються та висвітлюються саме мистецтвом.«Китайський еротичний щоденник», «Має бути», «Шкільна цигейка» та всі великі «щоденникові» серії мали пряме відношення до політичного, яке у моєму особистому проживанні дійсності проявилося крізь дуже інтимні моменти, або такі моменти, які я запропонувала вважати інтимними. Наприклад, у «Китайському еротичному щоденнику» я перенесла червоне з прапора на червоне, яке переходить то на кров, то на м’ясо, то на помаду. Мені не цікаво зупинятися на зовнішніх проявах політичного, адже це затуляє сутність подій або їх глибину.

Чи може живопис сьогодні взяти на себе місію стати візуальним втіленням ідеології? 

За природою все те, що має відношення до мистецтва, ламає рамки будь-якої ідеології. Ірраціональна складова мистецтва неодмінно руйнує або ідеологію, або мистецтво. Це сила, котрій треба кудись розповсюджуватися, а якщо вона потрапляє у визначений певними рамками простір, то розвертає власну руйнівну хвилю у протилежний бік.

Чи буває так, що документалізм у ваших роботах витісняє художність?

Мене цікавить те, яким чином висловити думку, що я маю всередині. Визначеність мови документа стає на заваді сумнівам, а я надзвичайно ціную природу сумніву. Мені здається, що документ сам по собі не має жодного відношення до мови художника, хіба що залучити його в якості інструменту або матеріалу. В документі може йтися про надзвичайно важливі речі, що засліплюють вже тим, що існують і є підтвердженими. Про справжній зміст документа мистецтво завжди буде розповідати крізь щось інше, виштовхуючи його на поверхню. У самій особливості природи документа наявний зв’язок із конкретним часом. Мені важливо подолати обмеження часу або певних обставин, перетворити контекст на тло. Завжди цікаво обрати таку подію, яка перевершує певний час.

Як відбувається процес написання робіт? В чому особливість вашої авторської техніки?

Я вважаю поразкою моменти, коли через вимушене безсилля, періоди якого іноді трапляються, починаю застосовувати певну стратегію. Постійно намагаюся якимось чином обдурити власне професіональне уміння та спрямувати його кудись вбік. Впіймати його посеред руху, зупинити несподівано. Для цього я часто змінюю маршрути, якими рухаюся під час праці. Інколи я використовую ескізи для роботи, інколи починаю працювати спонтанно. Будь-яка техніка, якщо вдаватися до її застосування регулярно, неодмінно вкусить себе за хвіст. Часом її необхідно штовхати в площину невміння, незнання, щоб не ходити по колу.

IMG_9737

Ви, як художник, схиляєтеся до раціонального чи чуттєвого сприйняття світу?

Неможливо обрати щось одне, хіба що за Кантом помістити розум за грати, щоб вільно заглибитись у невідоме, але це не буде означати відмову від раціонального. У процесі роботи відбувається постійне перемикання, ти ніби обираєш точний маршрут, вузеньку єдину і неодмінно вірну стежку. Інколи раціональне працює цікаво: воно відволікає розум, займає його працею. Ти можеш вдавати, що знаєш, що робити, але не припиняєш вистежувати незнайоме. Як на мене, це схоже на полювання. Ти пильнуєш під час безперервної праці, напоготові відкинути усе своє уміння задля того, щоб заскочити зненацька, вгледіти важливе крізь прозорість мови, або крізь її відсутність. Це такі цінні миттєвості, коли ти промовляєш знаною мовою, а потім узяв і забув слово. В ту ж мить у цю шпарину, в цей вивільнений просвіт зазирнуло суттєве.

Автор: Роксана Рублевская

Share: