Виставка «Алхімічна капітуляція» проходила 20-21 липня 1994 року на борту військового корабля «Славутич» у Севастополі, АР Крим. Виставка відбувалася у рамках фестивалю «Херсонеські ігри» та була організована Центром сучасного мистецтва Сороса в Києві та його директоркою Мартою Кузьмою. Під час анексії Криму корабель «Славутич» перейшов до складу Чорноморського Флоту Російської Федерації.
«Українська культурна некрофілія, любов до давно завмерлих форм мистецтва — ідеальна клінічна картина», — говорить голос за кадром у фільмі Оксани Чепелик «Хроніки від Фортінбраса» (2001)¹. Фільм, створений напередодні нового століття і нового тисячоліття, підсумовує перше десятиліття української незалежності. Власне «клінічна картина» культури, що постала після падіння залізної завіси, являла собою чисте поле, готове до «посіву» нових форм сучасного мистецтва. Чим і скористався Фонд Сороса, послідовно впроваджуючи філії своїх центрів сучасного мистецтва практично у всіх країнах колишнього Радянського Союзу.
«Власного часопотоку українська культура не знає», — продовжує голос. Ця теза Оксани Забужко час від часу актуалізується в українському мистецтві. Кураторка Марта Кузьма, перша директорка Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві, ніби вловила цю особливість українського суспільства і української ментальності. Роль Марти Кузьми складно переоцінити для розвитку мистецького середовища в Україні 1990-х років: створення творів мистецтва site specific, філософська інтерпретація робіт, кураторська підтримка, розгляд мистецтва крізь політичну оптику, бюджети на виробництво роботи і т.д.
Кузьма демонструвала і впроваджувала в українському мистецькому полі мінливу в західному світі 1990-х модель куратора², який сприймався вже не як carer, а creative co-producer: "той, хто грає більш творчу і активну роль в самому по собі процесі створення мистецтва"³. Мабуть, найбільш яскраво це відбилося у виставці «Алхімічна капітуляція», що проходила у 1994 році в Севастополі на військовому кораблі «Славутич», у якій Марта Кузьма в повній мірі виступила в ролі creative co-producer, а вибір місця для проведення виставки став найбільш вагомим кураторським і політичним жестом проекту.
Кузьма позначила політичний контекст початку 1990-х як час повної анархії, що, на її погляд, сприяло тому, що молоді на той момент художники знаходили вихлоп своєї енергії саме в не призначених для показу мистецтва майданчиках: