Анатолій Криволап: Нам потрібно дозріти до інтелектуальної демократії

11 лютого, 2015

Anatoliy-Krivolap-Foto-Sergiy-GrechkaУкраїнський рекордсмен аукціонів в інтерв’ю ArtsLooker розповів про наслідки війни, неспроможність актуального мистецтва і коли в Україні все буде добре.

Батька нового українського пейзажу Анатолій Криволап майже ніколи не знімає чорних окулярів. «Це його імідж. Він може з вами розмовляти і водночас розглядати роботи», – каже про Анатолія його онук Олексій Криволап, якого художник взяв собі у помічники і готує на ексклюзивного арт-дилера.

З розмови з Олексієм ми дізналися, що Анатолій Криволап любить дорогі автомобілі, вино, сир, виноград і м’ясо, ідеально приготовлене онуком  на мангалі. А ще, що Криволап – далеко не самітник. І все це неправда, що він уникає тусовок. «Анатолію приємно, коли його поважають, впізнають, беруть автографи, розпитують про пейзаж», – зізнався Олексій. І додав, що він єдиний, хто знає особистий рецепт Криволапа і  навіть допомагає йому змішувати фарби, щоб створити тактильну поверхню зі струмками кольору.

На правах помічника, Олексій розповів, що найближчим часом у Києві відкриється особиста галерея Криволапа. Можливо, згодом відкриють галерею і в Німеччині, де живе ще одна художниця Криволап – дочка Анатолія Анна, яку він жартома називає конкуренткою.

Ми Олексію Криволапу звісно повірили, та на досвіді перевірили, що на виставках в художника майже нереально викроїти час для розмови. Прихильники видирають його просто з рук. Нещодавно на презентації англомовного альбому Anatoliy Kryvolap and the ukrainian sublime («Анатолій Криволап та українське величне»), виданого у «Родоводі», художник дозволив собі наговоритися досхочу. Можливо тому, що вважає, що це англомовне видання розраховане насамперед для американців. «Англійську знаю не настільки добре, щоб оцінити тексти дослідниці Дженніфер Кан», – пояснює Криволап і пропонує поговорити про Україну.

Останні події в Україні вплинули на вашу творчість?

Якби в часи Середньовіччя художники брали участь у тогочасній війні в Європі і не займалися своєю справою, то ми б не мали епохи Відродження. Митці – це люди, які повинні, не зважаючи ні на що, робити добре свою справу. А те, що художники постійно дають роботи на аукціони, допомагає державі у складний час.

Звичайно, що я дивлюся новини. І події на сході впливають на мене на підсвідомому рівні. Я не хочу думати, як це з моєї підсвідомості вихлюпне на полотно. Не хочу розповідати, як це впливає на мене на психологічному та інтелектуальному рівні. Тоді зникне таємничість мого живопису. Скажу лише одне, я – живописна машина з переробки відчуттів. Я роблю те, у що вірю, займаюся абстрактним пейзажем. Мене надихає фарба і стосунки з природою. Нефігуративне мистецтво, як музика, не пов’язане з реальністю. Це духовний емоційний відгук, який не обмежується рамками, не є ілюстрацією дійсності. Ніхто ж не шукає в музиці чогось схожого на щоденне життя.

Але ви ж талановитий художник і могли б висловитися на цю тему краще за інших. До вас прислухаються.

Я можу працювати у всіх напрямках, у тому числі робити інсталяції. Та варто враховувати природні генетичні здібності. Я знайшов те, у чому найповніше реалізовуюся. Не поєдную мистецтво з політикою. Мене цікавить лише колір. Живу в селі Засупоївка під Яготином. Там, на березі озера, я засинаю і прокидаюся з думкою про роботу. Там стався мій ренесанс ще на початку 90-х. До того жив у Києві. Доки у 40 років не відчув, що я нуль. Мене охопив відчай.

Маю сказати, що найстрашніше, коли художники хочуть бути модними, тоді вони біжать у кучі. І через це втрачають себе. Не потрібно гнатися за тим, що хтось працює у жанрі актуальне мистецтво, пише черепи. За такою логікою, я мав би те саме зробити з коровами.

В Україні є талановиті художники, які вміють створювати цікаві проекти на події, що відбуваються у суспільстві. Маю на увазі не тих, які модні. Вважаю, що актуальність має бути гострою і передаватися через художні засоби. Те, що відбувалося на Майдані і зараз на Сході, для актуального мистецтва – знахідка. Та поки я не бачу, щоб хтось цікаво на них відреагував. У нас, на жаль, не беруться вирішувати засобами актуального мистецтва сильні теми. Причіпляють іграшок – і це вже мистецтво.

Олексій Криволап, Ольга Жук / Фото: Сергій Гречка

Олексій Криволап, Ольга Жук / Фото: Сергій Гречка

У вас досі не змінилася критична думка щодо актуального мистецтва, яку ви задекларували у «Маніфесті» ще три роки тому?

Художники, які виставляють всілякі «приколи» під егідою актуального мистецтва, просто бавляться. Зрозуміло, що ніколи ніщо не народжувалося ні з чого. Все має бути в комплексі: потрібний штамп, потрібна і сіра маса. Тільки з посереднього народжуються лідери. Тому треба підтримувати усі напрями, та особливо творчість молодих. Не можна казати, що вони не такі. Я можу говорити про погану якість.

Як, на вашу думку, вже прийшов час, коли людство, втомившись від «шокової терапії», повернеться до класичних технік мистецтва?

Дуже хочеться чогось нового. Але це природний процес, який не залежить ні від кого. Саморухаюча сила. Його не можна прискорити і розтягнути надовше. Думаю, актуальне мистецтво скоро відживе своє. Та ніхто не знає, що народиться після нього.

Я переконаний, що рано чи пізно все повернеться до автентики. Художники зрозуміють, що ми всі різні, з різним кольором шкіри, ментальністю. Я це вже зробив. Тож декларую: Я – антиглобаліст. Якщо глобалізація поверне до конкретизації, автентика стане масовою, тоді це буде колосальний крок до нового мистецтва. Тоді у цьому напрямку виникнуть лідери. І вони стануть відомими, як Малевич у світовому мистецтві.

Вас високо оцінюють на аукціонах у Нью-Йорку і Лондоні і, мабуть, вже трішки набридло щоразу чути про себе як про «найдорожчого художника України»?

Це показник. Не можна не зважати, чиї роботи на аукціонах продають за пристойні ціни. Ті, хто встановлюють світові рекорди продажів, є відбитком історії. Ми завжди в артефактах шукатимемо, яке життя було і є в цих людей, які почуття, яка філософія. У цьому вся суть мистецтва. Воно є обличчям країни. Ніхто не знає, хто був королем у Франції, Голландії чи в Іспанії, але всі знають художників, які жили в той період. Спочатку знають художника.

Але ж на аукціонах добре продаються і ваші «улюблені» модні художники, такі як Хрьост?

О, Хьорст — пацан із садистськими замашками. Або імітуючий. А от Френсіс Бекон великий. Його рвало зсередини. Він збоченець, і це проявляв. Усе життя Бекона та його смерть показали, що він — геній. Коли наші малюють під Бекона, думаючи, що вони такі мени і менки, це велика біда. Я не розумію, коли нині люди у здоровому глузді починають щось малювати під дурника.

Які це художники малюють під дурника?

Подивіться, їх видно. Ви маєте гарне око.

Хто з художників вам близький?

Мені близькі більше жінки. Художники близькими не бувають.

Жінки мають місце у вашій творчості?

Жінки якийсь час можуть бути стимулом для чоловіка, щоб перевести дух, заспокоїти, надихнути до нового кроку. З власного життєвого досвіду скажу, що з коханням і жінками треба бути дуже обережним. Одних митців кохання надихає, інших може «поховати».

Загалом вважаю, що у чоловіка і жінки є свої покликання: для чоловіка – знайти себе, а для жінки – знайти чоловіка, який знайшов себе. У більшості жінки реалізуються в дітях. Прекрасно, коли вони мають прагнення до творчості.

Добре, повернемося до війни. Як вона нас змінить?

Впевнений, що після  війни все повернеться у кращий бік для України. Тільки ця нікому не потрібна дурня перемелеться, почнеться новий етап у всьому. Війна – це своєрідний спосіб очищення. Сьогодні у нас демократія рівності, так би мовити емоційна демократія. Все інакше відхиляється. Треба дозріти до інтелектуальної демократії. А катаклізми, як відомо, стимулюють інтелектуалів.

То коли прийде час, що у нас все буде добре?

Наскільки швидко ми заживемо по-новому, залежить від того, як сьогодні будуть оцінювати талановитих людей. Вони були, є і будуть. Однак їх ніхто не бачить. Якщо інтелектуальний рівень українців буде настільки високий, що вони зможуть сказати: «Ця людина розумніша за мене, і треба робити так, як вона», — тоді в нас настане розвиток».

Виглядає на те, що інтелектуальний рівень українців ніколи не доросте до життя по-новому.

Рівність і анархія — це водночас «плюс» і «мінус» для України. Анархія йде від козаків, які прокричали і таким чином вибрали гетьмана. Не сподобався — зарубали. Гетьман розумів, що нема країни, нема керівництва, треба збирати податки, щоб казну робити. Людям це не подобалося, говорили, що він падлюка, обкрадає їх, відправляли до козаків, і ті його рубали. Приходив наступний і поводився так само. Це безумство в Україні триває тисячу років від Київської Русі. Звідси відсутність еліти, відсутність цінуванняShare: